благодійницьку, культурно-освітню роботу, однак зазнавали багато труднощів як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.
Створені у Львові допомогові організації не поширювали свою діяльність на Волинь, що ускладнювало тут ситуацію із захистом прав емігрантів. Подекуди їхні інтереси намагалися захищати українські посли, обрані до польського парламенту під час виборів 1922 р., котрі долучилися до роботи, пов’язаної з розселенням емігрантів, забезпеченням їх працею у Польщі чи виїздом для працевлаштування в інших країнах. Показово, що посол від Берестейщини Василь Дмитріюк, будучи членом комісії суспільної опіки Сейму, зміг домогтися виділення 30 тисяч злотих допомоги інтернованому українському вояцтву. Наступного дня до Сейму приїхав генерал Олександр Загродський, який від імені УЦК висловив вдячність В. Дмитріюку.[43]
На Волині роботу з підтримки емігрантів проводив колишній командувач Північної групи військ УНР Володимир Оскілко. За його допомогою у 1924 р. отримали карти азилю полковники Української армії, уродженець Поділля Ананій Волинець та житомирянин Йосип Біденко.[44] За дорученням Оскілка квартира Миколи Новицького (звільнений з калішського табору, фельдшер на цементному заводі у Здолбунові) перетворилася на місце перебування українських емігрантів: тут постійно проживали кілька осіб, окремі з них жили по два-три місяці, а пізніше виїжджали.[45]
На сторінках рівненського «Дзвону», контрольованого В. Оскілком, вміщувалася спеціальна рубрика «До організації української еміграції». Зусиллями колишнього отамана та за участю емігрантів 16 березня 1924 р. у м. Рівному виник Український громадянський комітет допомоги емігрантам у Польщі.[46] Члени комітету влаштовували вуличні акції під гаслом «Волинь – емігранту», проводили пасхальні збірки, засновували бібліотеки, організовували аматорські вистави, розважальні вечори. Однак подібні акції не давали очікуваних результатів. Оскілко вважав це наслідком загального зубожіння українського населення. Хоча іншою причиною був невеликий авторитет колишнього отамана, про що засвідчувала його поразка на перших парламентських виборах у Польщі.
Із квітня 1921 р. виразником інтересів української політичної еміграції в Польщі став Український центральний комітет у Варшаві. Зусиллями його діячів, із дозволу польської влади, серед західноукраїнського населення збиралися пожертви, значна частина яких організовувалася Церквою. З УЦК були пов’язані перші спроби самоорганізації українських політичних емігрантів, призначення уповноважених на воєводства й повіти, створення місцевих філій, хоча цей процес йшов складно та повільно. На Волині перший відділ УЦК виник у жовтні 1923 р. в Острозі на чолі з Костянтином Смовським.[47] У 1924 р. уповноваженим УЦК у Станіславівському воєводстві призначили П. Холодного,[48] у Волинському воєводстві – Д. Ковпаненка,[49] у Тернопільському воєводстві – В. Зарудного, у Бориславі – В. Синклера,[50] у Збаразькому
Дмитріюк В. Дорогами війни і миру: спомини з додатком матеріялів до історії сім’ї / [упоряд.: Мирослава та Володимир Дмитріюки]. – [Б. м.: б. в. ], 2012. – 160 с. – С. 78.
Державний архів Рівненської області (Держархів Рівненської обл.). – Ф. 30. – Оп. 18. – Спр. 550. – Арк. 103 зв., 128.
Там само. – Ф. Р-2771. – Оп. 2. – Спр. 4361. – Арк. 4–4 зв., 26–27.
Держархів Рівненської обл. – Ф. 33. – Оп. 4. – Спр. 3. – Арк. 22.
Вісті Українського Центрального Комітету в Польщі (Вісті УЦК). – 1923. – Ч. 2. – 1 листоп. – С. 10.
Державний архів Тернопільської області (Держархів Тернопільської обл.). – Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 2272. – Арк. 2.
Вісті УЦК. – 1926. – № 5. – С. 11; Вісті УЦК. – 1926. – № 7. – С. 31.
ЦДІАУ у Львові. – Ф. 369. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 18.
