тут? – чую голос Рудика. – У вас кепський вигляд. Певно, не снідали?
– Студенти зазвичай не снідають. Ще донедавна так і було…
– Звички можна й міняти…
– То вже як змінити натуру.
– Нічого, змінитесь… До речі, – киває головний, – оно на лавочці сидить Едічка.
Біля купи вугілля, що псує замковий пейзаж, прилаштована лавиця – проста, примітивна: два стовпчики, дошка. І на ній – чоловік.
Дивний якийсь. Шия обмотана шарфиком. Довге немите волосся аж на плечі. Борода неголена. Одяг зіжмаканий. Він гордовито тримає голову: мовляв – я не такий, як усі. Навіть у зношеному спортивному костюмі він видається представником богеми…
Дивиться кудись удалину. Медитує – чи що?
– Як справи, Едічко? – питає його Рудик.
– Нічого… – лунає безсторонньо.
– Чим займаєшся?
– Пізнаю суть буття…
Почуте стає вже начебто змістовнішим.
– Едічко, а як ти ставишся до Гоголя?
– Ми з ним – генії. Навіть однакову хворобу маємо…
– Он як?
– Авжеж, і в мене, і в нього бували депресії.
Едічці в самокритичності не відмовиш.
– Познайомся, – представляє мене головний лікар. – Ось цей юнак допомагатиме тобі творити…
Едічка байдуже киває головою.
– Ну то поспілкуєтесь? – пропонує шеф. – Я піду, бо робота чекає.
Сідаю біля генія. І чую:
– Ви приїхали на стипендію?
(Не можу второпати, про що йдеться.)
– Бо я – стипендіат Євросоюзу… – втаємничує мене Едічка. – Хоча стипендія ні до чого не зобов’язує. Хочу – пишу, хочу – просто живу в цьому замку. Він – гарний, правда ж? Навіть думав, чи не придбати його?
Геній нахиляється і шепоче на вухо:
– Маю багатого дядечка в Швейцарії… Він дасть гроші…
Розуміюче киваю головою.
– А ви? – питає мене. – Які умови вашої стипендії?
– Бачите… – розгублено замовкаю я.
– Ви з обслуги замку?
– Так… – невизначено киваю.
– Жаль, – розчаровано промовляє Едічка, – я гадав, матиму колегу. Бо тут така публіка…
– А що публіка? – починаю «входити в роль». – Вони чекають ваших творів. Причому з нетерпінням!
– Справді? Якось не думав над цим… Стільки часу я вже не пишу! Сьогодні, мабуть, треба почати писати…
– Візьметесь за новий варіант «Тараса Бульби»?
– «Бульба» – то загалом попса…
– Невже?
– Справжній Гоголь – постмодерніст. Сучасники його не розуміли. Він сидів на грантах і писав попсу…Для царя. Істинний Гоголь – інший. Я мушу його показати…
Едічка повертається до мене.
– Може, ви допоможете?
– Чом би й ні?
– Гаразд, –
