style="font-size:15px;"> Чому я не лишився в магазині? Подумаєш, дівчина якось віддалася підтоптаному залицяльникові за гроші, які тому висилає дружина з Італії. Ну то й що? Таке життя. І така у нас економіка… Суцільні гріховні спокуси…
Це ж не старі часи, коли за перелюб карали на горло!
Та й нині де знайдеш цнотливих дівчат? Цнота – не в пошані. Як і честь та гідність…
Дивись простіше на речі, хлопче…
Добре казати. Реалії – реаліями. А хочеться-таки чистоти…
Надворі темніє. Галі немає. Не звабив її. Доведеться самому лягати в ліжко…
Дрімаю. Що таке сон? Голос нашої підсвідомості? Вікно в прийдешнє? Чи магічне дзеркало, в якому бачимо себе… без прикрас?
Знову Галя. Чи Галька… Магазин. Шоп.
Заходить Явтух Макогоненко. Дихає перегаром.
– Чого треба? – зиркає дівчина.
– Ніби не знаєш… Іди сюди…
І на прилавок лягає зелений папірець із портретом якогось президента.
– Я не продаюсь…
– Ха! Це тебе сопляк Левко напоумив?
(Мене, до речі, звати Леонідом. Можна й Левком…)
– Синок!.. – це, певно, про мене. – Молоко на губах не обсохло. Думаєш, він має гроші? Стане лікарем? Багато зароблятиме? А ти будеш ходити біля нього панею? Ось що ти будеш мати! – Явтух підсовує під ніс дівчині дулю.
– Кажеш, не продаєшся? – продовжує п’яне белькотання. – А коли отак!
Жбурляє на прилавок ще одну купюру.
У Галиних очах – помітно вагання…
Явтух своїми міцними лапищами згрібає дівчину.
– Не випендрюйся!
Сукня опиняється на підлозі. Спідня білизна – теж…
Груденята – униз на брудний прилавок. Руки Явтуха ніби вростають у дівочі сідниці. Він налягає і важко хекає…
Юне тіло, яким я милувався в струменях місячного сяйва, враз стає для мене гидким… Конвульсійно здригається серед залежаних оселедців, ковбас, прострочених консервів. Котиться відкоркована пляшка кетчупу, яка стояла на прилавку. Виливається на підлогу. Біля дівчини з’являється червоняста калюжа…
– Отак! – реготнув Явтух. – Теж мені цілка…
Кілька різких порухів. З горла дівчинки виривається стогін. Від задоволення? Від болю?
– О-о-о! – стогне Явтух. Злазить вдоволений, – хвацько ляскає по сідницях. – Тепер порядок.
Дівчина (а чи дівчина? жінка не пошлюблена…) підіймається. На прилавку валяються долари – наче позеленіле цвіле листя.
Прокидаюся. На чолі – холодний піт…
Ще не розсвіло. Темно. У вікно зазирає місяць – ніби сміється наді мною.
Перевертаюся з боку на бік. Намагаюся заснути. Так і зустрічаю ранок. У кінці коридора – рукомийник. Хлюпаю водою на обличчя. «Нужник» – у дворі.
Там мене перестріває Вакуленко.
– Отак
