на краще перемінили. Там вже він у своїй стихії опинився, серед таких, як і він сам, пасічників. Їх прощальний пікнік на річці. Вечір біля багаття. Сусіди по кімнаті – Ахтем з Криму, з-під Бахчисарая, Гриша з Білої Церкви. Гарно і весело їм було утрьох, і кімнатка пансіонату, у якому усіх учасників з’їзду розмістили, хоч і була маленькою, але тісною не здавалася. Десь у записній книжці й адреси їх є з телефонами!
Ось закінчиться війна, треба буде зв’язатися! А ще краще побачитися! Може, новий з’їзд зберуть і запросять його знову? Тільки від кого він поїде? Від обласної спілки пасічників навряд чи! Яка тепер спілка у Донецьку? А якщо і є, то тепер не обласна, а «республіканська», а значить, він уже не в її складі. А якщо та частина області, що в Україні залишилася і своєю столицею Маріуполь обрала, то, можливо, там тепер нова спілка пасічників засідає! Тільки він же ніби і не в «республіці», і не в країні. У сірій зоні він, а у сірих зонах столиць не буває!
Знову засумувалося Сергійовичу. І раптом стукіт у двері голосний.
Здригнувся він, але поспішати до дверей не став. Спочатку фотоальбоми на місце повернув, поклав їх зверху на велику інкрустовану шкатулку. Щільно дверцята шафи прикрив.
– Чого так довго? – замість «здрастє» спитав Пашка, до хати заходячи.
Слідом за ним увійшов незнайомий Сергійовичу чоловік років п’ятдесяти у камуфляжних штанах теплих і у чорній брезентовій куртці, дутій від додаткового підшитого утеплювача – чи то штуч-ного хутра, чи то якогось ворсистого полотна.
Закрив за ними Сергійович двері. Озирнувся до гостей здивовано, не розуміючи причини їх приходу.
– А що трапилося? – спитав він строго у Пашки, не дивлячись на незнайомця.
– Що трапилося? – ледь чи не радісно здивувався той. – Ти чого, Сєрий? У календар не дивишся? Сьогодні ж День Радянської армії! Двадцять третє лютого! Ось, прийшли тебе привітати! Ти ж служив?
– Ну, служив, – Сергійович кивнув. – Водієм-механіком. Але ж це коли було!
У руках у Пашки блиснула пляшка горілки. Заходив він наче без неї. Мабуть, з кишені кожуха дістав. Сергійович перевів погляд на другого гостя, йому невідомого.
– Це Владлен, – представив його Пашка. – Товариш мій… то що, відзначимо? Ми подумали, що удвох неправильно відзначати! Якщо ми утрьох можемо!
У Владлена, круглолицього, з родимкою на лівій щоці і з густими, але акуратно підстриженими вусами, обидві бічні кишені куртки брезентової відстовбурчувалися так, ніби у кожній з них по літровій банці лежало.
Гість, ніби помітивши цікавість хазяїна дому до своїх кишень, витягнув звідти два згортки.
– Ми ж не з пустими руками, – сказав він, озираючись у пошуках столу.
Довелося Сергійовичу на стіл посуд і ножі-виделки діставати. Із згортків ковбасу напівкопчену, хліб і сало витягли.
– Ну огірки-помідори солоні у тебе ж є? – спитав Пашка,
