перед собою «ворога дитинства», який лежить у кожусі з високо піднятим коміром. Бачив, і відчував, як переляк його тіло покидає. Адже що Пашка? Не прислухається до прохання Сергійовича, який йому і мед дарував, і вікна склити допомагав? Як це не прислухається?! Не може такого бути! Ні, Пашка-снайпер до прохання Сергійовича з повагою поставиться і гвинтівку свою з оптичним прицілом на сніг опустить чи взагалі одразу підніметься і додому до себе на вулицю Шевченка піде! Може, навіть зрадіє, що не треба у темноті і холоді на сіні лежати і чекати, доки якийсь український солдат у приціл гвинтівки втрапить!
Повернувшись додому, всівся Сергійович біля буржуйки. Спочатку вдягнений посидів, усім тілом крізь одяг приємне тепло вбираючи. Потім куртку зняв, роззувся. Нарешті, досяг він взаємної температурної зручності повітря і тіла. Але це ж ніяке не щастя, а просто повернення до домашнього затишку. Затишок цей, звичайно, навіть усієї його великої кімнати не охоплював. Як і свічка не сягала своїм вогником стін і закутків. Але навіщо йому стіни і закутки? Ноги вже вивчили радіус затишку, у центрі якого буржуйка стояла. За цей радіус він тільки за потреби виходив: щось дістати, перекласти, узяти.
Тричі у двері чиясь рука вдарила.
– Хто там? – крикнув Сергійович.
Ніби і відповіли за дверима, але якось нечітко і неголосно.
«Не Пашка», – зрозумів хазяїн дому.
Відчинив. На порозі Петро у камуфляжі, на плечі автомат, біля ніг – наплічник.
Кивнув йому Сергійович, посунувся, пропускаючи гостя всередину.
– А чого ж зимового камуфляжу не дають? – спитав. – У білому було б безпечніше!
– Та все одно темно, – проговорив Петро. – Що у вас трапилося?
– Нічого, – Сергійович плечима здвигнув, дивлячись, як гість високі військові черевики розшнуровує. – Я ось макаронів відварив. Зараз тобі з яйцем підсмажу!
– А я думав, ви голодуєте! Їжу приніс, – ніби розчаровано промовив солдат.
– Позавчора голодував, вчора у Світле ходив мед на яйця міняти. Завтра – хто знає? Ти проходь, біля пічки сідай, грійся!
Усівся солдат на стілець обличчям до буржуйки, ноги у товстих шкарпетках прямо під дверцята підніс. Сергійович по дну гарячої сковорідки вилкою із салом поводив, макарони туди висипав, яйце вилив.
Під шкварчання їжі, що готувалася, наповнилося повітря смачним, солонуватим ароматом. Петро посміхнувся. Сергійович, розмішуючи макарони з яйцем дерев’яною ложкою, до макаронів придивився. Замислився? А чи вистачить їх на двох?
– Може, настоянки медової? – запропонував він солдатові, коли той вже за столом їжу наминав.
– Ні, дякую! Чаю б краще! – відповів солдат.
Поставив хазяїн дому на буржуйку чайник.
– А вас там хоч годують, в окопах? – спитав, знову до столу сідаючи.
– Годують, – Петро підняв погляд на Сергійовича. – Та і не сидимо ми весь
