target="_blank" rel="nofollow" href="#b00001593.png"/>Хлєстаков.
Рис. П. Боклевского
<…>
За соціальним станом Гоголь був «паном середньої руки»; його сімейні зв’язки дозволили одержати добру освіту в Ніжинській гімназії вищих наук, але не забезпечували чиновницької кар’єри, прирікаючи на трущоби «серединного Петербургу». Гоголь відмовився від служби і педагогічної роботи, ставши з 1835 р. професійним літератором. В психічному складі Гоголя сполучались риси яскраво демонстративного типу – артистизм, потреба знаходитися в центрі уваги, схильність до розиграшів та містифікацій, удавана таємничість, – з неспокоєм, самозаглибленістю і самоаналізом інтроверта, що збагачувало його художню натуру.
<…>
Вершина творчості Г[оголя] – «Мертві душі» (перший том). Твір названо поемою, що навіювало аналогії з Данте: подорож Чічікова повторювала ідею оцінки людських пороків через розміщення їх носіїв у колах пекла. Тільки архітектоніка Дантового пекла точна, а в країні мертвих душ панує хаос («дороги розповзалися в усі боки, мов раки, коли їх висиплють з мішка»). Образи поеми Гоголя являють собою ніби двійники нормальних і навіть позитивних людей «середнього світу», тільки спущені в «нижній світ» і тому мають карнавальні, сміхові сюрреалістичні риси. Тема маленької людини набуває тут нового звучання: Чічіков просто «бере, як усі», але приниженість робить його прагнення вибитись «нагору» потворно сильним. Торгуючи небіжчиками, Чічіков набуває рис антихриста, оскільки смерть робить кріпаків рівними їх власникам, а Чічіков немов би вдруге їх покріпачує. Продовження подорожі Чічікова мало привести всіх до прозріння і порятунку, але великої поеми очищення, яка мала потрясти всіх, у Гоголя і не могло вийти. Через карнавальність і сміх Гоголь у «нижньому світі» відчував щось страшне і абсурдне. Спроби ж Гоголя-романтика знайти опертя для веселої сили життя в прийнятій системі цінностей призводили до жалюгідних результатів. Відчуваючи, що він не виконає свого обов’язку перед людством, Гоголь написав книжку «Вибрані місця з листування з друзями» (1847). Загалом консервативна і дуже багатослівна і маловиразна, книжка тим не менш викликала обурення і в консервативних, і у ліберально-демократичних читачів. Гоголь готовий припустити, що Христос був не Богом, а людиною, але рівною Богу тому, що любив усіх «просто так». Захищаючи самодержавство, Гоголь хоче бачити функцію царя в державі саме в цій любові до підлеглих. Але вчити кожного його власній майстерності ніхто не може, бо кожен є «майстер своєї майстерності». Гоголь формулює ідеї, від яких відштовхувались пізніше спроби реформувати філософію російського православ’я.
Суть божественності, таким чином, полягає для Гоголя в безкорисливій любові – як у Сковороди і Шляєрмахера, провісників романтизму. Ця тенденція зниженння Христа до людини – а тим самим вивищення людини до рівності з Богом – властива також і Шевченкові,
