на думку Р. Барта, сформували власний історичний кінець, у якому, зрештою, не залишилося місця і для автора, який розчинився у численних доріжечках інших авторів і став неспроможним бути дзеркалом для читача, у якому той зміг би упізнати себе.
Звісно, у той час, коли відбулося повстання проти всіх Ф. Ніцше, воно відбулося у тих культурних обставинах, які дійсно вимагали глибини і справжності, достовірності, яка би не викликала сумнівів, над якою ніхто би не міг глузувати. Саме тому Ф. Ніцше створив образ Надлюдини, яка починає говорити від імені Заратуштри [32]. Але трагічність цього образу саме у тому, що незбагненна чистота повинна існувати у світі маленьких людей, яких філософ ототожнює із “брудними потоками”. Надлюдина постає абсолютно одинокою, нездатною до спілкування із іншими, які лише бездумно “кліпають очима” і зовсім не бажають розуміти Висоту.
Холод, який зафіксував Ф. Ніцше у власних творах, дійсно перекинувся у реальність і через декілька десятиліть, у 20 столітті, історія побачила нелюдські обличчя Вождів двох Суперкраїн: А. Гітлера і Й. Сталіна, які відсторонили свою “висоту” від світу “маленьких людей” і розпочали “тотальну війну безпрецедентної руйнівної сили” на думку філософа Ф. Фукуями [54].
Людина абсолютної руйнації, яка втілилася у політичних лідерів фашизму і комунізму, на думку Ф. Фукуями, стала ототожнюватися із найнебезпечнішою істотою, яка почала загрожувати зброєю масового знищення всій планеті, руйнуючи мрії на краще життя, перетворюючи культурний клімат Европи однозначно у колір чорного песимізму.
Е. Фромм після подій II Cвітової Війни присвятив багато років життя, щоб проаналізувати “Анатомію людської деструктивності” [53].
І це дійсно була хвиля найгострішого бінарного зіткнення, в результаті якого був остаточно знецінений будь-який оптимізм.
Людина повністю дискредитувала себе, увібравши у власні думки знак яскравого мінусу.
Але чи може нормальна людина існувати тривалий час у тілі тотального зла, у тілі тотального песимізму, цинізму і руйнації?
Ні, нормальна людина починає тікати від суцільного чорного стану і ця втеча від себе породжує небажання бачити також і інших, які стали причиною народження культурного мороку.
Так, історія із вірою у світле майбутнє була остаточно вирвана із коренем і відкинута у зяючу порожнечу. Але у людини залишилось також і прагення закреслити усю історію модерну, закреслити повністю минуле, закритися від нього, щоб не відчувати нестерпний біль і сором за власні думки.
На арену виходить людина без минулого, без сьогодення, без майбутнього. Людина без сенсу. Без точки опори. Без цінностей. Без надії. Без віри. Без мрії. Людина-пасивний споживач, яка із відкритими очима зустріла “кінець історії” у смислі кінця усіх політичних систем, без можливості творення кращої соціальної моделі, аніж відома існуюча модель
