оглянув тіло там, де йому хотілося, і безпорадно розвів волохатими руками.
– Нічого не розумію. Тіло без голови, але не зимне, а тепле. Ба більше – чути серце під долонею б’ється, і пульс є, пиптики на персах червоні, мов жар…
Сухі ціпаківські жердини стовбичили біля дверей і не зводили вибалушених очей з відомих частин жіночої фігури.
З’явився міський війт. Ця особа була надмірно товста, щоб займатися розслідуванням, і тому, зручно прилипнувши до стіни, тільки гучно сопіла.
Пан Кельбас випростався і промовив:
– Панове, ся справа надто загадкова. Гадаю, нам варто спуститися і там спокійно все обговорити. А ви, – звернувся до ціпаків, – станьте на дверях і щоб жива душа сюди не проникла. Навіть муха!
Три грубі риби – Кельбас, лікар і війт – сіли в залі за стіл і покликали шинкаря.
– Лейбо, – сказав пан війт, – вточи нам хутенько пива та не з тієї діжки, що приправлена дощівкою, а з тієї, що в коморі. Та принеси сушеної риби і ще там чого.
– Ой, скажете таке – дощівкою! Ну, й штукар з вас, пане війт! Вже несу!
Він метнувся в комору і з’явився, несучи барильце пива та в’язанку тарані.
– Ццц! Антик, а не риба! Давно не мав такого добра. Ой-йой! Аж світиться! Справжній балик! Та що балик – тьху! Що він проти ції тарані? А пиво? Цимес! Із арканумських підвалів. Бо, бачте, наше салагірське, як з-під бика теє…
– Що? – визвірився війт. – Ти ведеш антидержавну пропаганду? Ану ще одне барильце на стіл, а то загримиш за ґрати!
Переляканий Лейба миттю зник. Лікар розлив пиво і сказав:
– Найбільше мене, панове, дивує, що нема на ліжку крові. Жодної краплі. Наче жива…
– Гм, це дійсно дивно, – промовив Кельбас. – Я теж ніде на підлозі не помітив крові. А їй же ж голову хтось відчикрижив! Кров мусить бути. Коли моя тестьова на свята кабанчика колола, то націдила тої крові ціле відро.
Коли Лейба приніс друге барильце, Кельбас запитав його:
– А розкажи нам, звідки ця панна тут взялася.
– Приїхала вона опівдні з королівським гінцем із Аркануму, вашмосць. Голова була з нею. Гонець подався з посланням до нашого короля, нехай йому легко гикнеться. А панна зосталася і з покою не виходила. Ніхто до неї не заходив. Вже б той гонець мусив до сих пір повернутися. Але, може, він не простий собі посол, може, то який пуриць, та й наш король його там чимось вгощають…
– Це найзагадковіша кримінальна загадка з усіх, які мені довелося розгадувати, – повідомив Кельбас, а при цій мові почав виймати з кишень речові докази й розкладати на столі.
– І на ‘кий біс оце вам здалося? – здивувався війт. – Такого сміття всюди досить. Чи ти ба – велике диво: обгорілі скалки, вичесане волосся, кавальчик нитки, роздушена муха…
– Хе! А ви ж погляньте на це волосся. Якого воно кольору?
– Світлого.
– Лейбо!
