ви робите? – обурився я. – Це ж мої вірші!
– Перепрошую! Я думав, що це мої вірші.
– Як то ваші? Звідки б їм тут узятися?
– Нормально. Я складав їх у цю шухляду.
– Але ж то моя шухляда. І я теж туди складав вірші.
– Нічого подібного. Це моя шухляда. А ваша осьде, – він постукав по сусідній шухляді. – Ви складали вірші туди, а я сюди.
– Ага, то ви мало, що гралисьте мою жінку, ще й свої недолугі віршики зберігали у моєму столі?
– Не ображайте мої вірші. Тепер вони належать світові. Їх хвилі океану понесуть до незнаних берегів. Але послухайте, нам не варто сваритися, – він відклав шухляду набік, – в глибині душі я відчуваю до вас певну повагу. Адже ми тепер товариші у нещасті. Мусимо разом якось давати раду.
Він мав рацію. Що там уже зводити порахунки, адже моя жінка врешті поплатилася за свою поведінку. А цей жевжик просидів під канапою цілий учорашній вечір і ніч. Цікаво, чи відомо йому, яке лихо спіткало мою жінку.
– А чи знаєте, що трапилося з моєю дружиною? Вчора увечері бідолашна з’їла отруту, призначену для щура.
– Для того самого?
– А-а, то ви і про нього знаєте?
– Ще б не знати. Цей чортяка ховався разом зі мною і погриз мої чудові чоботи.
– Він уже здох. Нині вранці виплив. Маю підозру, що ця акула, яка тут шастає, не що інше, як покійний щур.
– Еге ж, здорова бестія… А де ви поховали нашу… егм… палку любов?
– У льосі.
– Шкода, що мене не розбудили, – зітхнув він. – Я б вам охоче допоміг. А ви впевнені, що то щур перетворився на акулу, а не ваша дружина? Вона, знаєте, мала щось у собі таке…
– Цього не може бути, – заперечив я. – Знаєте, вона вже давно б мене зжерла, коли я пірнав.
– Треба гарпуна, щоб її укоськати.
– Ех, гарпуна! Тут навіть виделки нема під рукою.
– Їсти хочеться, – з тугою промовив він. – У вас нічого нема перекусити?
– Усе на дні зосталося.
– Хіба аж так глибоко?
– Я пірнав і не міг досягнути нічого.
– Ото халепа! – перелякався він.
– Халепа не тільки в цьому, а й у тому, що насправді невідомо, чи це моя хата розростається на всі боки, а чи то ми маліємо. Треба плисти геть.
І ми поплили куди очі бачать, стіни розступалися перед нами, але коханець моєї дружини не встигав за мною – не так легко плисти на письмовому столі. Я вирішив не чекати на нього, надто що на обрії вимальовувався привабливий берег з пальмами і оливковими гаями. Незабаром я почув за спиною розпачливий крик. Озирнувшись, я побачив його в пащі акули. Я став гребти сильніше і ось опинився тут.
– То ви поет? – здивувався я. – І так легко позбулися своїх віршів?
– Пусте. Вони всі в моїй голові.
Я показав незнайомцеві дорогу до міста, а сам продовжив свою прогулянку. Повертаючись назад, не стримався і набрав у долоню червоної води та спробував на смак. Вино виявилося
