побачити мене, можливо, стиснути кулаки від люті… Або особливо мило всміхнутися й розкрити обійми.
Але тут моя фантазія зупинялась. Я не сміла уявляти, що буде потім.
– До того ж, – промимрила я з удаваною байдужістю, – я не вірю в бажання. Я тобі вже казала.
Поль цинічно глянув на мене.
– Якщо ти не віриш у бажання, то навіщо тоді все це робиш?
Я похитала головою.
– Не знаю. Мабуть, просто щоби щось робити.
Він розреготався.
– Ну це точно про тебе, Буаз, – видихнув він між нападами сміху. – У цьому вся ти. Ловити Стару Маму, просто щоби щось робити!
І він знову зайшовся сміхом, небезпечно качаючись від незрозумілої веселості на самісінькому краю платформи, доки прив’язаний до підніжжя дерева Малабар не почав відчайдушно гавкати, і ми замовкли, щоб не видати нашої схованки.
5
Невдовзі після того я знайшла губну помаду в Рен-Клод під матрацом. Дурнувата схованка – там її хто завгодно міг знайти, навіть мати, втім, у Ренетт завжди були проблеми з вигадливістю. Була моя черга стелити постіль, тож ця штука, мабуть, вислизнула з-під нижнього простирадла, тому що я знайшла її затиснутою між краєм матраца та рамою ліжка. Спочатку я не зрозуміла, що це. Мати ніколи не фарбувалася. Невеличкий золотистий циліндр, схожий на опецькувату ручку. Я з зусиллям розкрутила туго закручений ковпачок і відкрила. Саме обережно проводила помадою по руці, коли почула за спиною хекання, а тоді Ренетт рвучко шарпнула мене. Обличчя в неї було бліде й скривлене.
– Дай сюди, – прошипіла вона. – Це моє!
Вона видряпала помаду з моїх пальців, та впала на підлогу й закотилася під ліжко. Ренетт швидко нагнулася, щоб дістати її, і тепер сестрине обличчя палало.
– Де ти це взяла? – поцікавилася я. – А мати знає, що в тебе є помада?
– Не твоє діло, – пробурмотіла Ренетт, вилізаючи з-під ліжка. – Ти не маєш права порпатися в моїх особистих речах. А якщо ти посмієш хоч комусь розпатякати…
Я осміхнулася.
– Може, і розпатякаю, – заявила я. – А може, і ні. Подивимось.
Вона зробила крок уперед, але я вже практично зрівнялася з нею зростом, тож хоч сестра й втратила голову від злості, усе ж не настільки, щоб намагатися влаштувати зі мною бійку.
– Не розказуй, – заблагала вона. – А я піду сьогодні з тобою рибалити, якщо хочеш. Можемо піти до Спостережного Пункту й читати журнали.
Я знизала плечима.
– Може, і підемо. А де ти її взяла?
Ренетт глипнула на мене.
– Пообіцяй, що нікому не скажеш.
– Обіцяю, – і я плюнула на свою долоню. Повагавшись якусь мить, вона зробила так само. Ми закріпили нашу змову, потиснувши липкі від слини руки.
– Ну, добре, – вона всілася на ліжко, підібгавши ноги. – Це було в школі. Навесні. У
