було. І вгадай, що він там побачив?
Я знизала плечима.
– У нього там під ліжком стояло велике радіо, такий довгохвильовий приймач… – тут Ренетт запнулась, видно було, що їй стало ніяково.
– Ну? – я втупилась поглядом у золотавий циліндрик у її пальцях, намагаючись зрозуміти зв’язок.
Вона неприємно та якось по-дорослому всміхнулася.
– Я знаю, ми не повинні спілкуватися з бошами. Але ж не можна постійно уникати людей, – зверхньо заявила вона. – Тобто ти ж бачиш їх біля воріт або в Анже, коли йдеш у кіно…
Я страшенно заздрила цьому привілею Ренетт і Кас-сі – щочетверга їм дозволяли їздити на велосипедах у місто й ходити в кіно і кафе. Я набундючилась.
– Та розповідай уже далі.
– Я розповідаю, – закопилила губу Ренетт. – Боже, Буаз, ти така нетерпляча…
Вона поправила волосся.
– Як я вже сказала, ти вимушений бачити німців у певний час. Та й не всі вони такі вже погані, – і знову ця усмішка. – Деякі з них навіть цілком хороші. Усе ж кращі, ніж старий Каре.
Я байдуже знизала плечима.
– Тож один із них і дав тобі помаду, – пробуркотіла я. Стільки галасу навколо такої дрібниці, подумала я. Дуже схоже на Ренетт – робити сенсацію з нічого.
– Ми розповіли їм, тобто натякнули одному з них про Каре і його радіо, – промовила вона. Ренетт чомусь сильно почервоніла, її щоки стали схожі на півонії. – Він дав мені цю помаду, а Кассі декілька сигарет, ну і всяке таке… – вона говорила дуже швидко, очі її блищали. – А потім Івонн Крессоне сказала, що бачила, як вони зайшли до кімнати старого Каре й винесли звідти радіо, і він сам також пішов із ними, і тепер замість латини в нас ще один урок географії з мадам Лямбер, і ніхто не знає, що сталося з Каре!
Вона подивилася просто мені у вічі. Я пам’ятаю її золотаві очі кольору гарячого цукрового сиропу під час карамелізації.
Я знову стенула плечима.
– Не думаю, що з ним щось таке сталося, – розсудливо сказала я. – Тобто не відправлять же вони таку стару людину на фронт тільки за те, що в неї є радіо.
– Ні. Звісно, ні, – її відповідь була аж занадто поспішною. – Та й зрештою, йому однаково не можна було його тримати, чи не так?
Я погодилася, що не можна. Це ж проти правил. Кому як не вчителю це знати. Ренетт роздивлялася губну помаду, любовно та пестливо граючись нею.
– Ти ж нікому не скажеш? – вона дружньо поплескала мене по руці. – Не скажеш, еге ж, Буаз?
Я одразу ж відсіла від неї, машинально потираючи руку в тому місці, до якого вона торкнулась. Я ніколи не любила всі ці ніжності.
– Ви з Кассі часто бачитеся з німцями? – спитала я.
– Іноді, – знизала вона плечима.
– Ви розповідаєте їм щось іще?
– Ні, – вона знову зачастила. – Ми просто говоримо. Слухай, Буаз, ти ж нікому не розповіси, так?
Я
