і «коли вже одружуватися будеш?», вже почав нудитись. Насправді про нього дуже швидко всі забули. Мама з сестрою окупували кухню і про щось пліткували. Дядько Джон з Біланом-старшим обговорили проблеми сучасної «золотої» молоді, яка не лише в Україні, а й в Америці так само їздить без правил, після чого сіли грати в шахи. Бабусі зробили укол, і вона задрімала, погодившись, що дві жінки на одній кухні гірше, ніж одна, але краще, ніж три. Телевізор Максима якось не приваблював.
Потім сталося те, чого хлопець найбільше боявся: на нього почали звертати особливу увагу. Тьотя Люда, помітивши, що племінник відверто нудьгує, сказала з якимись урочистими нотками в голосі:
– Ось я як відчувала, Максику! На обід запросила свою тутешню приятельку, вони в сусідньому будинку живуть.
– Вони? – перепитав Білан.
– З донькою, – кивнула тьотя Люда. – Знаєш Аллу Котовську? – запитала вона в сестри.
– Не близько, – відповіла Максимова мама. – Але ти вже не раз казала про неї. Якийсь унікальний випадок чи що там таке…
– Для нашого часу справді унікальний, – погодилася тьотя Люда. – Навіть в Америці таке не часто зустрінеш. Вони жили в Києві, і раптом Аллі запропонували тут, в Одесі, непогану роботу – кафедру в Одеському університеті. Вона в нас історик за освітою і фахом. А Одеса – тут же непочатий край для дослідника! Чоловік її вперся рогом: ні, та й усе! Мовляв, з твоїми знаннями кар’єру можна і в Києві зробити. Алла – одеситка, це розуміти треба. Слово за слово – забрала доньку і два роки тому перебралася сюди, живе тепер у батьківській квартирі, з ними разом. Але, – тьотя Люда зробила паузу, – із чоловіком не розлучилася. Живуть на два міста. На канікули Катя їздить до тата. Власне, – тьотя Люда зробила ще одну паузу, – вони прийдуть до нас проситися. Алла хоче, щоб ми Катю до Києва з собою завезли.
– Зараз же не канікули, – зауважила мама.
– У тому-то й справа. Батьки вирішили, що Каті краще вчитися в Києві. Набридло на два міста жити, складно це. Та й родина ж не сварилася. Дівчина-підліток, Максимового віку. Краще знову об’єднуватися. Тим більше, що там, в університеті, почалися якісь проблеми… А… для чого я вас цим усім вантажу? – відмахнулася сама від себе тьотя Люда. – Катю треба завезти в Київ, у понеділок вона починає вчитися в тамтешній школі. Алла влаштовує тут всі свої справи і вже за тиждень так само повернеться до Києва. Допоможете?
– В машину ми всі вліземо? – поцікавилася Максимова мама.
– Ми ж завжди беремо міні-вен[3], – сказала тьотя Люда. – Місця всім вистачить.
– Тоді не бачу проблем. Заодно Максимові буде з ким спілкуватися.
Білан не був у захваті від того, що дорослі ось так, запросто, вирішили за нього, з ким йому треба спілкуватися, а з ким – ні. Проте, подумавши, списав подібні думки на свій загалом поганий настрій, який спричинила не зовсім комфортна ситуація довкола друзів. І, набравшись терпіння, вирішив поводитися, як мінімум, чемно.
Коли
