похвалився медівник.
– Ні, краще як я, – порадила польова гвоздика й показала рожеву квітку-зірочку.
Сонце слухало їх із висоти й голубило кожну зеленинку.
Одного разу воно сховалося за хмари. Арніка затужила.
– Чому ти не прояснюєшся? – питала вона в захмареного неба. – Чому ти не смієшся? – гукала до сонця.
– Бо мені сумно, – відповіло сонце з-за сивої пелени. – Ген у долині в смерековій хатині сидить дівчинка, мов леліточка, і прегірко плаче. А я не можу її розрадити.
Глянула арніка (а з полонини видно весь світ) – справді, сидить мала дівчинка, витирає сльози.
– Скажи мені, сонечко, чого вона плаче?
– Бо в неї мама захворіла та й не одужає, поки не нап’ється живої води, – відповіло сонце і прикрилося ще темнішими хмарами.
Засмутилась арніка, похилила листочки додолу. А далі й каже:
– Піду я шукати живу воду. Інакше біді не зарадиш.
– Що ти, арніко! – зашуміла зелена полонина.
– Куди ти, арніко? Одна-одненька, та ще й боса? – зашелестіли трави.
– Зачекай трішки! – гукнув нечуй-вітер. – Я для свого насіння витчу шовкові парашути, на них полечу білим світом, ту воду пошукаю.
– Зажди до осені, – обізвався реп’ях. – Восени часом трапляється помандрувати на собачому хвості. Як не є, а все не пішки.
Та арніка лиш голівкою похитала:
– Ні, не чекатиму.
Вийшла на широке роздоріжжя: котрим шляхом податися?
– Повій, вітре, Карпатами, – попросила вона. – Політай, подивися, може побачиш, де джерело з живою водою?
Повіяв вітер, облітав гори та й розказує:
– У селі, що справа, нову церкву ставлять; у селі, що зліва, калачі печуть – дівці Аничці на весілля. Більше нічого я не побачив.
Дивиться арніка, а на зелених верхах колишуться буки та смереки: то лісовий шум гуляє.
– Може, ти, лісовий шуме, чув про живу воду? – спиталася вона.
Покотився лісовий шум верховинами й назад повернувся:
– У бору білі гриби виросли, на галявах суниці достигли, а в гнізді у горлиці вилупилися пташенята. Більше я нічого не вивідав.
Озирнулася арніка: в кого про живу воду спитати? Ніде нікого, лиш серед неба мала цятинка, мов мачинка.
– Чи то ти, славний орле беркуте? – гукнула вона.
– Так, це я, – заклекотів з неба беркут. – І я знаю про те, що ти шукаєш, бо далеко літаю, а ще дальше бачу.
Спустився донизу, сів на сивому камені.
– За верхами, за лісами, аж там, де баба дріт пряде, стоїть найстарша гора на ймення Говерла. Вона головою в небо впирається, блискавками підперізується. З її верха й витікає живе джерело. Тільки як ти туди дістанешся, дитинко-зеленинко?
Уклонилась арніка славному орлові беркутові:
– Мушу дістатися, бо дуже треба.
Та й пішла собі. Де трава висока – вітер їй стежку прогорне. Де потічок глибокий – верба гілки, наче кладку, простеле.
– Чи сюди до найстаршої гори на ймення Говерла? – питає арніка.
– Сюди, сюди! – кивають трави. – А далі через бір, але в бору стережися. Там блуд сидить, мандрівників збиває з дороги.
– Добре, буду стерегтися.
А блуд здалеку арніку помітив. Заплутав стежки, позамикав дороги, сам зачаївся за корчем та й чекає.
Зайшла арніка в бір. Ялинове гілля нависло над головою, під ним присмерк, вогкість, застояне павутиння. Глядь – а стежки під ногами нема! Метнулась арніка вправо, кинулась уліво – блудові ж цього й треба. Підкрався ззаду і тихцем до неї причепився. Арніці в голові закрутилося і так усе переплуталося, що ніяк не впізнає, ні куди їй іти, ні звідки прийшла. Заблудилася! І нема в кого дороги спитати. Глухі ялиці щось собі мурмочуть, а внизу, на опалій глиці, зеленаві поганки посідали відьомськими колами, позбиралися на відьомську раду.
– Ходи до нас, на тиху глицю, в сонне павутиння, – кличуть арніку. – Тут спочинеш, задрімаєш, повік не прокинешся…
– Не хочу я спати! – стріпнула листям арніка.
– Ходи, ходи! – хихочуть поганки. – Сюди півні не доспівують, ані пси не догавкують. Вже тобі звідси нема дороги!
Злякалась арніка: хто допоможе, хто з бору виведе? І раптом згадала: лісовий шум казав, що в бору білі гриби виросли. Значить, десь має бути добрий гриб-боровик. Стала арніка серед ялиць, проказала
