заплакала арніка.
– Не кричи, даремно не виголоднюйся, – захихотів лихий дід. – Бо ніхто тебе не почує.
А недалеко Аничка з дружками йшла через гору в сусіднє село, просити людей на весілля. Почула крик.
– Пустіть, діду, арніку. Я замість неї вам у торбу калач покладу.
Калач свіжий, рум’яний, з доброї пшениці. Дід такого давно не куштував. То й випустив арніку. Вона подякувала дружкам та Аничці та й помандрувала далі.
Але що то гримить, хурчить, гуркоче на всі гори? То баба дріт пряде, залізне веретено крутить. Гуцули прислухаються, кажуть, що гроза буде.
Побачила баба арніку:
– Звідки ти, дитинко?
– Ой, здалеку! Ноги збила, гори обходила, поки сюди добралася.
– То розкажи, що в світі діється. Бо я сиджу пряду, не маю коли подивитися.
Розповіла арніка, що суниці достигли, що гриби виросли, що в Анички весілля. Розказала й про те, що сонечко з журби сховалося за хмари, бо в малої дівчинки захворіла мама та й не одужає без живої води. Почувши про дівчинку, баба взяла арніку за листочок і привела до живого джерела:
– Набери мерщій води, віднеси тій дівчинці для хворої мами! Уві що тобі, дитинко, її зачерпнути?
А в арніки ні горнятка, ні відеречка!
– Хіба що сама води нап’юся…
Напилася, подякувала бабусі і – гайда назад. Через дикі скелі, де лихий дід калачем пригощається, через бір похмурий (там боровик, добрий господар, а виріс – шапка стала як полумисок); через бистрі потоки, через верхи високі. Добралася в те село, де в дівчинки захворіла мама. Постукала у вікно:
– Дівчинко-леліточко! Не плач, не журися, я живу воду принесла! Візьми мою галузку.
Дівчинка взяла, з тої галузочки зварила чаю, дала мамі напитися – мама й одужала. Дівчинка зраділа, і все навкруг заблищало, засяяло. То сонце прогорнуло хмари й сипнуло на гори золотим промінням.
Зраділи верхи й долини, зраділо зіллячко на полонині:
– Мабуть, наша арніка живу воду принесла!
Арніка ж глянула на себе й засмутилася. Поки мандрувала, її листя потемніло, стало тверде та шорстке. А вже пора цвісти.
– Не журись, арніко! – мовило до неї сонце. – Розгорни пелюстки!
Розтулила арніка пуп’янок – і розкрилася квітка, мов сонечко: така ж ясна та промениста!
– Це тобі нагорода за те, що розвіяла мій смуток, – всміхнулося сонце й поцілувало арніку.
Звідтоді цвіте вона сонячним цвітом.
А жива вода в її стеблах так і лишилася. Як хто з гуцулів захворіє, то й шукає арніку. Кажуть, нема над неї зілля на всі Карпати!
День народження Місяця
– Приходь до мене на день народження, – запросив Марійку місяць.
– А коли він у тебе: влітку, взимку, весною чи восени?
– Щомісяця, – сказав місяць. – Бо кожного місяця я народжуюся новий. Тепер, бачиш, я повний.
– Та бачу! – засміялася Марійка,
