змійсового лайна:
– У Маленької, мабуть, за сто років сто піратів набереться.
– Це у вас на березі піратів не набереться, бо ж не репс ваш красти? А в нас родовища. У нас режим має бути.
Варану нарешті вдалося. Випорожнивши сачок у кошик для покиді, щільно закрив покришкою. Сів на камінну приступку, спустив ноги в осяйну воду:
– А Журба скільки піратів убила? Тисячу?
– Журба воза тягала весь вік, – сухо відмовила Ніла. – У шахтах. Каміння на ній возили, сіль… Тепер відпочиває.
Смарагдова Журба високо витягла шию, повела рогатою головою, ледь чутно засичала, наче потверджуючи: заслужила. Туга вдарила хвостом так, що хвиля прокотилася по всьому гроту. Варан мимоволі відсунувся:
– Оце так.
– Не подобається – то сидів би собі в харчівні.
– А ти звідки знаєш, де я працював?
– Велика таємниця… Я тебе бачила. Місце помітне.
– І хлопець показний, – сказали згори. По гвинтових сходах, вирубаних у скелі, спустився хазяїн у костюмі для верхової їзди. Туга й Журба пожвавішали, забили хвостами, закрутились по гроту, зробивши в осерді його невеличку вирву. – Сідлай, Нілко. Гості прибули.
Варан, не випускаючи з рук сачка, дивився, як Ніла квапливо вдягає сідло спершу на спину Тузі, тоді Журбі (обидві змійсихи охоче підставили спини). Далі, не дивлячись на Варана, Ніла відштовхнулася від камінної приступки – і без розгону перелетіла Тузі на спину; хазяїн обережно вгніздився на спині в Журби.
– Ну, Варасю, нас до вечора не буде. Усе тут прибери, кошик винеси й можеш перепочити трошки. Тобі сьогодні ночувати тут, пам'ятай!
Варан похапцем кивнув.
– Пішла! – крикнула Ніла, і її голос заметлявся по гроту.
Туга вдарила хвостом, Ніла нахилилася, розіп'явшись на чорній лусці. Наступної миті змійсиха пірнула, пішла в тунель під скелею, несучи з собою вершницю. Варан перевів дух.
– За нею, – неголосно наказав хазяїн, і Журба пірнула також. Варан лишився сам; хвилювалася підсвічена сонцем вода, згори прозора, знизу застигла, спресована в непроглядний донний морок.
– Серпантери. Ну, знаєш, їх у народі змійсами прозивають. Два здоровенних страховища, один зелений, другий майже чорний. Роги – отакенні. Зуби – отакенні. Хвостом спеціально навчені бити в тім'я. Дуже небезпечна робота. За це й платять.
Варан сидів за столиком батьківської харчівні, а Кешко, чотирнадцятирічний хлопець, якого батьки найняли замість Варана, стояв навпроти з підносом і дивився з захопленням і заздрістю.
– Шляхта всіляка приходить на них повитріщатись, хто відчайдушніший – то й покататись. У скелі, знаєш, ходів – аж до Шуу. І під водою, і над водою, а є зовсім сухі…
– А як же змійси по сухому ходять? – спитав Кешко.
– Змійси взагалі не ходять, – гостро зауважив Варан. – Вони плавають… Не маю часу, – і він побряжчав монетками
