цей край – Кругле Ікло, – промовив маг, мовби міркуючи. – Тут навіть неписьменні шмаркачі вміють підробляти імператорські гроші…
– Я не шмаркач, – понуро сказав Варан. – І я письменний.
І здивувався своєму нахабству. Недарма кажуть, що В'язнична Кишка міняє людину…
Маг усміхнувся. Склав руки на грудях; брижі світлої хламиди, що вкривала його від шиї до самих п'ят, поміняли малюнок. Блиснув червоний камінь у персні – на вказівному пальці правої руки.
– Ваша мосць, – повільно сказав Слимак, що добре завважив знущання. – Цей піддонець – усього лише спільник. Він – єдина ниточка між правосуддям і злочинцями…
Маг кивнув. Скільки йому все-таки років, подумав Варан. Тоді мені здалося, що вісімнадцять чи щось близько того… А тепер гадаю, чи не всі тридцять… Може, це взагалі не він?
У цей момент маг гостро поглянув на Варана, і враз стало зрозуміло: він. Може, йому сто років чи двісті. Він же маг… Звідкіль Варану, дрібному піддонцю, таке знати?…
Маг дивився на Варана. Краще весь сезон просидіти у В'язничній Кишці, аніж хвилину витримувати такий погляд.
– От якби зустрів тоді привітніше, – сказав маг, несподівано підморгуючи. – Не дивився по-вовчи, не прагнув застрягнути Шуу в дулі… Хтозна, як усе обернулося б?
Кінець, подумав Варан. І заплющив очі; і враз розплющив їх тільки тому, що злякався, – адже візьмуть за боягуза…
– Що ж, – маг піднявся. Світла хламида впала вздовж тіла, нижнім краєм доторкнувшись деревної мозаїки на підлозі. – Що ж тепер… Я привезу Імператорові посібника, – маг подивився на Слимака, і Варан побачив, як дізнавач перший відводить очі:
– На те воля вашої мосці.
– Імператор дістане переляканого хлопчиська, що на всі питання відповідає: «Знайшов у морі»…
– Я не переляканий, – хрипко докинув Варан.
Маг осміхнувся:
– Добре… Імператор матиме дуже хороброго піддонця, що знає про походження фальшивої сотки не більше, ніж ви, дізнавачу Вероне-Біломідію на прізвисько Слимак… Або ніж його світлість князь. Чи будь-який хлопчисько, що торгує на базарі лакованими черепашками…
– Ми не знаємо, що він знає, – глухо заперечив Слимак.
Маг підійшов до нього впритиск. Ніздрі Варана сіпнулись – проходячи мимо, хазяїн вежі лишив частинку свого запаху, і це був запах деревного диму. Легкий, ледве вловимий.
– Ми знаємо, – маг протнув співбесідника поглядом, мов голка подушку. – Ми знаємо, що він підібрав у морі те, що здалось йому дуже цінним… Ви хоч завдали собі труду спорядити пошукову команду – оглянути підводні печери в тому місці, де він пірнав?
– Авжеж, – сказав Слимак так само глухо. – Але деякі порожнини приступні тільки в міжсезоння… Коли спуститься вода.
– На що й зважили злочинці, лаштуючи сховок, – утомлено завважив маг. – Ну що мені ще передати Імператору?
– Кругле
