І Тапур наче змінився, наче пробудився після сну. Аж розквітло його засмагле лице, зробилося привітним, мовби добрим. Випроставшись у сідлі, він вдихав на повні груди сухе степове повітря, мружив очі… Чи нахилившись з сідла, зривав кущик полину, розтирав його між пальцями, вдихав гіркий і терпкий присмак. Сте-еп… Його, Тапурів, степ озивався до нього полином, тим полином, дух якого не можна забути доти, доки живеш на білому світі. Нема для степовика бентежнішого запаху, аніж запах полину. Коли скіф вирушає в далеку дорогу, то бере із собою пучечки сухого полину і там, в чужих краях, вдихне степове зілля і ніби вдома побуває. А воїну, котрий помирає від ран, дають наостанку понюхати полин. «Щоб і на тім світі, – кажуть йому, – степ свій не забував».
Мружачись до сонця, Тапур із посмішкою на губах мчить до білої кибитки, що везе його великий скарб, і яку пильно охороняє відбірна сотня.
«Людоловом мене обізвала, – думає він про свою полонянку і тішиться подумки. – Ха! Я і є людолов, бо я – володар степу. Умію коней ловити і людей умію ловити. Бо тільки сильний стає людоловом, а слабак – рабом. А таких гарних, як дочка архонта, я ладен ловити все життя».
За білою кибиткою іде на поводу сауран[12], чудовий і витривалий скіфський кінь, хоч і непоказний із себе. Тапур, милуючись конем, підморгує йому.
– Погуляти хочеш, коню, степами із вітром наввипередки побігати?..
Кінь шкірить жовті зуби, киває головою.
– Як там дочка архонта? – весело кричить Тапур до сотника. – Все ще галасує, що я – людолов?
– Виходить із кибитки тільки вночі, на привалах, – одказує той. – А зла, як вовчиця. Так і кидається на всіх. Мої люди навіть побоюються гречанки.
– Ха!.. – задоволений вождь. – Вона така… Люблю жінок, які показують пазурі і навіть трохи шкрябаються ними. Кров тоді нуртує у жилах, чоловік тоді відчуває свою силу.
Він зіскакує з коня на задок кибитки і пірнає під запону. Кінь його біжить поруч із саураном, за кибиткою. Сотник підморгує вершникам, і ті, скалячи зуби, починають потроху відставати од кибитки. Зненацька запона шарпнулась, і вождь, простоволосий, без башлика, скочивши із кибитки, наче хто за ним гнався, стрибає у сідло свого коня. За ним із акінаком у руці висунулась гнівна і розпатлана Ольвія, блиснула очима.
– Ну… хто ще бажає простягати до мене руки? – і кидає башлик вождю. – Забери своє позолочене добро!..
Воїни жахнулися: ще ніхто і ніколи так не поводився з їхнім всемогутнім вождем. І не поводився, і не говорив йому таких слів. А до башлика його так і доторкнутися ніхто не смів – священна то річ у вождя! Знак його зверхності над усіма людьми. Ой, що то буде тепер! Вождь у гніві не знає спину. Сотнику лячно стало, нерозумна гречанка, що тебе тепер чекає! І він на мить аж очі заплющив, і його люди теж позаплющували очі, вдаючи, що вони не бачили, як нешанобливо повелася гречанка із чоловічим башликом… Але нічого не сталося. Тапур навіть не
Сауран – швидкий, невтомний світло-рудий кінь із темною смугою вздовж хребта, котрий, як гадали кочовики, походить від дикого коня.
