style="font-size:15px;"> – Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?
– А хто я така, щоб зі мною панькатись? – байдуже перепитала сліпа і сама собі відповіла: – Рабиня… А рабиня – не людина. І навіть не собака. Гірше.
– Але за віщо?
– Не знаю… Я їм зла не чинила.
– О боги!.. І тобі було дуже боляче?
– Раби болю не відчувають, – зітхнула Мілена. – Вони і є самий біль. Аж до смерті. А смерть добра, милостива.
– Що ти говориш, Мілено?
– Смерть позбавить нас, рабів, болю і мук. Тому вона добра, і я чекаю її з радістю.
– Невже ти не боїшся смерті?
– Смерть – то є плата за життя, – одказала рабиня, і Ольвії здалося, що за сліпою стоїть якась інша Мілена, зряча. – Хто народився і жив, той мусить розплатитися за це смертю.
– Дорого, – зітхнула Ольвія.
– А життя, господине, ще дорожче, – спокійно одказала сліпа. – От і плата за нього велика.
– Воно й так… – згодилася Ольвія. – Але ж і на тім світі люди, кажуть, живуть.
Мілена помовчала, все так же дивлячись ямками очей поверх голови Ольвії, зітхнула.
– Чи там живуть – не знаю, а на цім… живуть. Але не всі. Пани. А такі, як я… – Помовчала. – Для чого говорити, господине?
– А звідки Мілена знає грецьку мову?
– Була колись гречанкою.
– Гречанка? – аж зойкнула Ольвія. – То як же ти потрапила у рабство? Адже наші закони забороняють вільних греків робити рабами.
– Одні забороняють, а інші продають.
– Який жах! І хто ж тебе продав?
– Чоловік…
– О боги! Хай впаде спопеляюча кара на голову такого нелюда, як твій чоловік! І за віщо ж?
– Було, мабуть, за що… – зітхнула Мілена. – Молоду жону скіфського вождя не повинно дивувати, що її рабиня сліпа. Скіфи тих рабів, котрих лишають для себе, для домашнього господарства, осліплюють. Щоб вони не розбіглися у степу. Хай не турбується про те молода жона скіфського вождя. Я й без очей усе можу робити.
І Мілена заметушилася у шатрі, так легко і так швидко віднаходила потрібні речі, що Ольвія невдовзі й перестала звертати увагу на її сліпоту. Тільки з сумом подумала:
«Невже і я стану отут рабинею? Не сліпою, а зрячою, але все одно… рабинею… Як це страшно – рабиня…»
– Мілено?..
– Я слухаю, моя господине.
– Тобі тяжко, що ти… рабиня?
Мілена мовчала, ворушачи сухими, безкровними губами, зрештою запитала:
– А що таке тяжко?
– Ну… – затнулась Ольвія. – Це коли нелегко…
– Нелегко… – замислено повторила Мілена. – А що таке легко? Я не пам'ятаю, щоб мені коли було… легко. Тому не відаю, що таке тяжко, що таке погано чи добре. Я – рабиня.
– І давно тебе продали?
– Давно… – Мілена ворушила пальцями, наче лічила. – Може, двадцять весен, може, більше чи менше… Я вже з ліку збилася.
– Мені вісімнадцять… – задумливо мовила Ольвія. – То, виходить, ти увесь мій
