не втримався.
– А от ви, діду, хоч і старші, хоч і більше бачили, а я з вами тут не згоден! – сказав він до Сипахи.
– Так, діду! Запричитали: баба – погано, баба до біди доведе! А нам одна Горбоносика…
– Зачекай!
Андрій ураз замовк, почувши, що Горбоніс знову заводиться.
– Так-от. Були ми торік у Кам'янці. Від волохів із листом до кошового повертали, – почав розповідь Максим. – Пам'ятаєте?
– Звичайно, пам'ятаю. Десь із місяць вас на Січі не було.
– Ну, от. Була в мене, одне слово, сутичка там із двома ляхами. Біля шинку. Не сподобалося панам, що запорожець перед ними шапку не ламає. Ну, звичайно, довго не говорили, пішло на шаблі. З першим я впорався досить швидко, зате другий виявився добрячим рубакою. Міцний лях був, та й фехтував вправно. Усе ж таки впорався я з ним. Але зрозумів, що до табору не дійти, сильно мені дісталося. Кров так і юшила. Кілька кварталів я ще відійшов, знав-бо: смерті двох шляхтичів мені б не подарували. Знаєте, як воно в ляха?
– Чому ж не знаємо, – загомоніли присутні.
– Куштували лицарського гонору… ладніші пахолками змагатись, а не на шаблі.
– І що далі? – перервав гомін Товкач.
– А що далі… пам'ятаю небагато, – Максим задумливо поглядав на язики полум'я. – Кімната. Велика кімната. Жіноче обличчя наді мною. Було досить темно, проте я добре бачив її. Надзвичайно вродлива… Так ось, батьку Сипахо, через два дні я був уже в таборі, а вона, яка мене виходила й привезла до коша, сильно ризикувала… Заміжня була. Польського хорунжого дружина.
– Так воно, синку, – зарипів Сипаха, – часом доля таке підносить…
Старий і далі щось провадив, але Максим уже не чув ні його, ні інших, він поринув спогадами у ту мить, коли побачив над собою її…
– О Свята Діво, він помре! Пані, ви розумієте, в якому можете опинитися становищі?! – долітав переляканий голос із темряви.
– Спокійно! – хоча очі були повні сліз, голос пролунав твердо… і надзвичайно милозвучно. – Оленко, подай чистої тканини й теплої води, хутко!
– Ти ангел? – раптом Максим зрозумів, що чує свій голос.
– Ви ще жартуєте? Оленко, швидше!
– Ось тканина, я вже принесла, зараз вода…
Максим відчував себе якось дивно. Це обличчя серед погано освітленої кімнати виглядало нереальним. Чому ж за ним темрява? Чи, може, це у нього в очах? Стало весело.
– Які тут жарти, – знову промовив він. – Мені здається, що таке обличчя може мати лише надзвичайна істота.
Вона не відповіла. Лише повні очі сліз.
– Якщо ти ангел, я згоден помирати. Гадаю, що не помилився б. Господи! Яка ти гарна!
– Мовчіть!
Десь стукнули двері. Незабаром він почув легенькі дотики пальців, трохи згодом налякане шепотіння:
– Матінко свята! Хіба з людини може витекти стільки крові? Пані Юстисю, давайте допоможу.
– Я сама… Принеси ліпше
