вози у хвості, запорожці заглибились у хащі, маючи намір підійти до хутора не зі сторони битої дороги. Коні м'яко ступали по вогкому, місцями порослому кущиками папороті, листю, десь у височині завзято застукотів дятел.
Нарешті побачили галявину. Посеред великого майдану похмуро височіли чорні від часу ряди частоколу. За ними можна було розрізнити кілька високих, укритих ґонтою дахів. Периметр укріплень нагадував колесо велетенської кантари, що його невідомий богатир поклав на високий земляний насип, оточивши глибоким, наповненим водою ровом. У світлі сонця, що схилялось до заходу, на дзеркалі води білосніжним бісером проступали краплинки латаття. У частоколі були прорізані бійниці, а з вежі, яка височіла над міцною брамою, стирчало дуло гаківниці.
На узліссі спинилися. Микита уважно поглядав на фортецю, досвідченим оком вирізняючи всі сильні й слабкі місця її оборони. Одразу ж побачив кілька місць, де земляний насип осипався, даючи можливість підійти впритул до частоколу. Повернувся до козаків.
– Корж і Кульбаба, – кинув неголосно, – поїдете зі мною. Решті чекати тут.
Круглолиций смаглявий молдаванин Михай Корж, а за ним і Андрій виїхали вперед і порівнялися з Микитою. Неквапливо поїхали відкритим місцем до брами, яка зловісно поглядала на козаків очима-бійницями.
– Будеш за перекладача, Михай, – звернувся до Коржа Микита, – біс його знає, хто там. А ти, Андрію, – повернувся до Кульбаби, – тримай на прицілі вежу. Щоби у нас із гаківниці не пальнули.
– Зробимо, отамане! – Андрій витягнув із кобури пістоль і перевірив на полиці порох.
Наблизилися до воріт. В одній із бійниць на мить з'явилася неясна тінь, і козаки насторожилися.
– Стій, де стоїш! – раптом гаркнув хтось над головою. Говорили поганою українською мовою.
– Стоїмо, не хвилюйся, земляче, – відповів Микита.
– Чорт тобі земляк, харцизяко!
– Не лайся, хазяїне, краще вислухай.
– Кажи, що хоч. Тільки стій на місці, а то вмить дірок наробимо.
– Ми запорожці. Ідемо на війну. Від вас потрібно сіно, овес, пшениця. Візьмемо небагато, не ошукаємо. Так що давай по-доброму.
– А як по-доброму, то йди під три чорти!
Микита хмикнув.
– Ну, що будемо робити? – стиха мовив до Андрія.
– Спалимо до дідькової матері!
– Як ти думаєш, скільки їх там?
– Напевне, чоловік тридцять-сорок.
– Он на пагорбі смерека, бачиш?
– Та бачу, – Андрій подивився на велике розлоге дерево.
– Давай туди, як повернемося. Тільки тихо, там їх і порахуєш. – Андрій схилив голову на знак згоди, а Непийпиво голосно промовив:
– Що ж, ні то ні. Але пильнуй, щоб, жалкуючи малого, все не згубив.
– Спробуйте. Ми вам миттю боки намнемо, – долинуло з-за частоколу.
Козаки
