ще була могутня армата, яка тепер націлиться на самих поляків. І летіли гінці до ненависного хлопського гетьмана, хоча Ходкевич закипав люттю, виписуючи на білосніжних аркушах стримані офіційні формули. А Бородавка, як на те, вів себе вороже. Він і не збирався давати жодних гарантій, хоча відверто й не відмовлявся від війни. Козаки трощили Волощину і Молдавію, поводячись, мов захмелілий лобуряка перед очима застиглих на посту вартових, роль яких виконували армії двох могутніх держав…
Ходкевич зусиллям волі відігнав невеселі думки, смикнув коня за повід правою рукою. Кінь круто повернувся, гучно зацокотівши копитами по дошках містка. Ходкевич різко відхилив голову від густих гілок ліщини, які, вистромившись із глибокого фортечного рову, сягали самої дороги, і поїхав догори, до майбутніх позицій. Там, на чорних шрамах окопів, метушилися, мов мурахи, тисячі жовнірів. За рейментарем кинулися блискучі панцерники особистого почту.
Проминувши траншеї і шанці, Ходкевич наблизився до ставного шляхтича, одягнутого на західний манер у білосніжні шовкові гетри, черевики з великими срібними пряжками, широкі сині панталони й розшитий золотом жупан. Голову з довгим рідким волоссям покривав крислатий капелюх зі страусовим пір'ям.
Воєвода краківський, володар неосяжних земель і тисячних маєтків, емоційно вимахував тростиною із золотим поруччям. Пересипаючи мову міцними лайками, він віддавав розпорядження кільком ротмістрам, що виструнчилися поряд. Нарешті побачив Ходкевича, і відразу на його обличчі з'явилася вимушена посмішка.
– Вітаю, пане коронний гетьмане! Як справи?
Ходкевич посміхнувся у відповідь.
– І я вас вітаю, пане Любомирський. А про справи хотів запитати у вас.
Любомирський одразу спохмурнів. Від Ходкевича не сховався і злий вогник у його очах. Спочатку Сейм розглядав Любомирського на посаду рейментаря, але врешті спинився на особі Яна Карла, залишивши князеві образливе для нього місце польного коронного гетьмана. Очевидно, пан Станіслав цього не забув.
– Наші жовніри – лайдаки, прошу пана! – вигукнув він запально. – Турки вже поряд, а будівництво проходить украй повільно! Жовніри поводяться, як немічні старці! Таке враження, що їх не годують.
Любомирський, намагаючись не потрапити ногою у свіжовириту землю, перескочив на невеличкий острівець із трави. Махнув рукою до челяді. Йому негайно подали коня.
– Це тіні, а не солдати, – кинув він, закидаючи ногу в сідло. – Якби не кавалерія, я волів би негайно повертатися до Кракова, щоби зустріти турків на міських мурах! Де їх набрано?!
– А на що ви сподівалися? – знизав плечима Ходкевич. – П'ятдесят тисяч лицарів лежать під Цецорою, і підняти їх зможе хіба що сурма Страшного Суду. Тож маємо розраховувати на те, що маємо.
– О, бідна пані Жолкєвська! – зітхнув Любомирський і похитав головою,
