style="font-size:15px;"> На крихітному майдані за двома рядами возів панувало піднесення. Настрій у козаків підходив швидше для весілля, ніж для кривавого бою. З жартами й сміхом, із веселими піснями діставали з возів, із сідельних сумок найліпший, припасений для свята, одяг. Одягали чисту білизну, голилися. Розквітали серед зеленого поля червоні кармазини. Буяли блискучим золотом червоні, сині, зелені жупани. Оксамит, лундиш, дорогі соболі, видри на шапках. Кремезні постаті, обмащені дьогтем широкі шаровари. Через півгодини табір скидався на раду старшин реєстрового війська: таким багатющим був одяг запорожців. Різнобарвним квітником, із тих, що радують око прекрасним панянкам, постав табір над критими бичачими шкірами возами. Ощетинилися стволами мушкетів і застигли. Вітерець із запахами водоростей доніс до здивованих татар могутній, як морська стихія, спів. Низькі голоси виводили твердо й непорушно, як скелі над берегами:
…Не сьогодні, так завтра поляже вона,
Як у степу од вітру трава,
А слава не вмре, не поляже,
Всьому світу лицарство козацьке розкаже
Та козацька слава,
Що по всьому світу дивом стала,
Що по всьому світу степом розляглась-простяглась
Та по всьому світу луговим гомоном роздалась,
Туреччині та татарщині добрим лихом знати далась
Та й ляхам-ворогам на спис оддалась…
А з протилежного берега, з печери, уже підхопили, примножили лицарську пісню мужніми голосами. З'єдналися востаннє у співі, потроєні луною берегових скель. Загриміли похоронним дзвоном по сотнях ворогів, а самі ще більше піднялися духом. І все співали, співали, не спиняючись навіть серед грому залпів і хмар порохового диму…
До ворожих позицій із тилу підходили передові бюлюки[16] яничарів.
У напівтемряві печери панувала тиша. Чути було, як десь у глибині скапує вода та шкребуть кажани. Двоє козаків лежали за камінням поблизу виходу, спрямувавши вниз мушкети. Решта стомлено сиділа під стінами, опираючись на холодне вогке каміння. Хоча було досить прохолодно, вогнище не розкладали – невеличкий отвір у скелі миттєво наповнювався їдким димом. Було помітно, що козаки сильно змарніли. На тілі багатьох біліли полотном перев'язки і чорніли запеклою кров'ю численні рани й порізи. Дехто спав, підклавши під голову кулак. Укрите сіткою тріщин склепіння здригалося від могутнього хропіння. Ішов третій день облоги.
До Андрія, який чатував отвір, ззаду підповзли. Повернувши голову, побачив Малюту. Той був одягнений лише у сорочку й шаровари. Із перев'язаного лоба крізь пов'язку проступала кров. Стікаючи по брудній скроні, вона скапувала на вишитий комір сорочки. Малюта цього не помічав.
– Чого роздягнувся, не зимно? – запитав Андрій.
– Де там в біса не зимно! Той карниз, де всі ядра розбивалися, пам'ятаєш?
– Ну.
– Жупанами закрили. Тепер не так сіктиме.
– А-а. На ще мого.
– Сам
Бюлюк
