в козацьких фляжках закінчилася ще напередодні, тож доводилося збирати ту, що стікала по вогких стінах печери. Під ці каламутні краплі підставляли невеликі дерев'яні цеберця й порожні порохівниці. Була надія, що вглиб, де вони стояли, ядра не долетіли.
Через десяток кроків Андрій натрапив на переляканого молодика, що сидів під стіною і дрібно тремтів.
Андрій придивився до хлопчини:
– Чому тремтиш, козаче, замерз чи що?
Малий підвів очі.
– Батька Сома вбило, – відповів схлипуючи. – Он голову відірвало.
Молодик указав на нерухоме тіло, що з розкинутими руками лежало серед калюжі чорної у напівмороці печери крові. Андрій поглянув туди, куди він вказував, і відразу пригадав веселого хлопця з чорним смоляним чубом та карими, великими, як у дівчини, очима. Тепер у Петра Сома не було обличчя. Андрій похитав головою і сів біля хлопця.
– Скільки маєш років? – запитав.
– Чотирнадцять, – почув у відповідь.
– Дуже страшно?
Малий шморгнув носом і опустив очі додолу.
– Звуть як?
– Яцьком.
– Яцьком… Як пана гетьмана… Ти як тут опинився?
– Батька Сома вблагав… Возом правити дозволив…
– А-а… Ну, не тремти. Ти ж козак, тож нічого не повинен боятися на цьому світі. Бог не видасть – свиня не з'їсть, – Андрій притулився до стіни потилицею і закрив стомлені очі. Кілька хвилин мовчав. Молодик винувато шморгав носом. Раптом Андрій пригадав події кількаденної давності.
– Ти не той Яцько, під яким коня вбило, як хутір брали?
– Той, батьку.
– То ти везучий, Яцьку… Чого ж плачеш?
У відповідь тиша. Андрій на мить відчув, що діється у дитячій голові.
– Ну от що, Яцьку. Всі під Богом ходимо. Як доля писана, так і проживемо. На Січі кажуть: умів шарпати – зумій і померти не скиглячи.
Хлопець довго не відповідав, потім підняв на Андрія великі сірі очі.
– Ми всі тут погинемо?
– З чого ти взяв? – Андрій примусив себе відповісти безтурботно-веселим тоном.
– Не знаю… Їх там, як зірок на небі…
– То й що? Ми ж запорожці!
Яцько зітхнув, майже схлипнув. У всьому його вигляді була зневіра. Андрій узяв його за підборіддя.
– Добре. Слухай, що скажу. Коли мені було чотирнадцять, я був один серед степу. За мною полював татарський чамбул. Я пам'ятаю, не мав жодної надії на порятунок. Стріли сипалися так щільно… Однієї миті я навіть хотів зупинитися. Хотілося припинити боротьбу, тому що не мав надії на порятунок. Навіть найменшої. Але потім відігнав цю думку. Якщо вони хочуть упіймати мене, хай зроблять це без моєї допомоги. І я залишився жити. Ось так. А ти серед нас, серед запорожців. І я тобі обіцяю, що захищатиму тебе, скільки сили стане. А ти,
