з-поміж інших новиків. Намагався більше навчити, краще підготувати хлопця до важкого життя запорізького лицаря. І радів, радів з його успіхів! Навіть потім, коли Кульбаба став справжнім козаком, Микита намагався триматися поруч, хоча тепер між ними були вже інші, дружні, стосунки. Тож зараз у загартованого боями Микити стискалося від туги серце. Він бачив, як мало шансів на порятунок у тих, хто не встиг перетнути річку.
Зробили перекличку. У таборі налічувалося двісті козаків, двоє з них були поранені під час нічного штурму. Це означало, що у печері менше сотні людей. Усі запаси пороху та куль – у таборі. Значна частина провізії теж, отже, у тих, хто був під облогою на тому березі, були тільки запаси, що їх козаки зазвичай мали із собою. А цього вистачить лише на один-два дні. Обставини гнітючі.
Микита струснув головою. Треба було зосередитися на обороні табору, в якому перебувала більша частина загону і вози з припасами, що їх так очікував кіш. Микита наказав зміцнювати табір земляними укріпленнями. Частина козаків взялася за мотики і лопати, тоді як інші тримали на мушці ворога. Татари у безсилій люті щось верещали за кількасот кроків від табору.
Підійшов Максим Горбоніс.
– Погане діло, Микито, вони не просто так не підходять. Напевно, позаду йдуть ще більші сили.
– Сам бачу. Що робитимемо?
– Помолимося Господові і будемо захищатись.
– Добре, братику, добре! Ось тільки не отаман я вам більше… Обдурили мене татари, як собача нерозумне! – Микита у розпачі вдарив кулаком по свіжоскопаній землі.
– Перестань, Микито! Чуєш! – голос Максима забринів від напруги. – Не картай себе. Цього ніхто не міг передбачити.
– Як щеня… Як віслюка дурного, – ще раз повторив Микита дещо тихіше.
– Я думаю так, Микито: будемо захищатися до ночі, потім вирушимо «оборонною рукою». За кілька днів будемо у своїх. Іншого виходу немає…
– Там Андрій, – перебив його Микита, – і там майже сотня братчиків!
– Я знаю!.. Микито, треба рятувати те, що залишилось.
Непийпиво довго не відповідав, а коли нарешті озвався, від хвилинної слабкості не залишилося й сліду.
– Ми проб'ємося! Проб'ємось, а потім повернемося зі всім кошем. Вір мені… – він глянув на далеку печеру. – Вір мені, Андрію!
Микита вибіг на насип і повернувся до козаків. Рукави жупана, що спадали з плечей, мов крила, стрепенулися, коли він вихопив із піхов шаблю, піднявши її догори.
– Козаки! Браття! Ви мене чуєте?!
– Чуємо, батьку! – гучко розкотилася відповідь запорожців.
– Тож слухайте… Я не пропоную вам умерти за віру православну, ви і без мене, а може, й ліпше за мене це вмієте. Я також не закликаю вас бути мужніми в бою – це ви теж добре вмієте. Я майже всіх вас знаю багато років. Пліч-о-пліч бився я із вами проти бусурман і всіх ворогів віри нашої. Тепер хочу ради: як бути далі? Завинив
