style="font-size:15px;"> Щойно Дорош кивнув у його бік, ми, не змовляючись, пройшли через залу, оминаючи танцюючих. Годилося б запитати дозволу, проте Юрко запросто відсунув вільний стілець, примостився навпроти, панібратськи моргнув.
– Здоров, земляче.
– Вечір добрий.
Голос Червоного звучав рівно, без жодних емоцій. Таке враження, ніби він говорить у вузьку залізну трубу. Погляд важкий, гострий, і не сказати, що привітний.
– Посидимо разом. – Дорош не питав, він ставив перед фактом.
– Ні, – почулося у відповідь.
Юрко відкинувся на спинку стільця, неквапом видобув із внутрішньої кишені піджака цигарки.
– Вогонь маєш?
Червоний поліз у кишеню штанів, рука повернулася із запальничкою.
– Тримай. Припалюй – і йдіть собі.
– Не дуже гостинно, земляче.
– А ви не в гостях у мене. Тут кожен відпочиває, як знає.
І в тому товаристві, в якому хоче.
– Ти відпочиваєш?
– Хіба не видно? – Червоний торкнувся надбитого кухля.
– І наше товариство тебе не влаштовує?
– Без образ, хлопці. Мене зараз жодне товариство не влаштовує.
– Чому?
– Хіба маю звітувати?
Щоб обміркувати почуте й визначитися з подальшими діями, Дорош узяв запальничку, підкурив. Покрутивши в пальцях, легенько пустив по поверхні столу назад до хазяїна. Червоний зловив її долонею, поставив на пласке ребро. Потому запитально глянув на Юрка.
– Усе?
Трохи знаючи Дороша, я розумів: зараз він судомно шукає красивий вихід із дурної ситуації. Просто так підвестися й забратися геть йому не дозволяв гонор. Аби ще при цьому не було нас, може, він би не заїдався далі й проковтнув. Та втрачати обличчя перед товариством наміру не мав. На щастя, тут Зенко помітив, як звільняється столик у протилежному кутку, сіпнув за лікоть мене, а я торкнув за плече Юрка:
– Ну його, брате. Гайда, там усім місця стане.
Дорош неквапом підвівся, тепер зиркнув на Червоного згори вниз:
– Занудишся – приходь. Місця справді вистачить.
Червоний промовчав, і ми поквапились, щоб ніхто не випередив.
Щойно вмостилися, Дорош вибухнув:
– От же ж пихате! Бачили такого?
– Ще й не таких бачили, – миролюбно мовив Зенон. – Не звертай увагу. Сам хіба не потрапляв у чуже місто, в чужу компанію. Попустися.
– Я не в рідному місті! – нагадав Юрко. – І ось Мирон – теж. Нічого, не дивилися на всіх довкола вовками.
– Вдача в нього, значить, така.
– Та начхати на його вдачу! Нічого, ще прийде він до нас.
Дороша несло, він завівся, хотів ще щось сказати. Але наспів кельнер, він мовби згадав, пощо ми тут, замовив три великих кухлі пива й ковбасок до них. А коли
