зокрема успадкування земель, у своїй «сім’ї-державі».
1097 р. Ярославові онуки зібралися на свій перший з’їзд у Любечі. На ньому був оголошений принцип, що кожен має тримати отчину свою. У той час серед нащадків Ярослава виділилося три лінії. Одна з них походила від Ізяслава, старшого Ярославого сина. Її представників іменували Ізяславовичам. Володіли вони Турово-Пінською землею. Друга лінія, яка походила від Ярославового сина Святослава, укорінилася на Чернігівщині. Її представників іменували Ольговичами – за іменем Святославового сина Олега. Третя лінія, Мономаховичі, які походили від Володимира Мономаха – сина Всеволода Ярославовича. Представники цієї лінії стали спадковими правителями на Волині й у Володимиро-Суздальській землі.
Як уже говорилося, Ярослав Мудрий заповідав, що його старший син має правити у Києві, а всі інші мають його слухатись. Справді, посідання київського князівського столу багато що означало. Принаймні київський князь вважався старшим серед князів, які були нащадками Ярослава. Тому за київський стіл велася запекла боротьба. Так, із середини ХІІ ст. по середину ХІІІ ст. на київському престолі князі змінилися майже п’ятдесят разів.
Щоправда, онуку Ярослава Мудрого – Володимиру Мономаху (1053–1125)[204] вдалося поширити свою владу як великого князя на більшість руських земель. Він, будучи правителем у Переяславському князівстві, яке межувало із землями половців, прославився походами на цих кочівників. 1113 р. Мономах зайняв київський великокнязівський престол. На той час він мав поважний вік – йому було 60 років.
Прихід Мономаха до влади відбувався в непростій ситуації. Саме тоді у Києві вибухнуло повстання міщан, які на вічі закликали цього князя правити в них. Мономах, зайнявши престол, змушений був піти на поступки міщанам. Він зменшив рези (відсотки) за позички, дещо полегшив становище закупів, скасував холопство за борги. Це знайшло відображення у розширеній редакції «Руської правди» в доповненні під назвою Статут Володимира Мономаха.
1117–1118 роках Мономах зосередив у своїх руках владу над більшістю руських земель. Проводив він також активну зовнішню політику.
Мономаху приписують твір «Повчання» – напучення своїм синам-княжичам. Він складається з трьох самостійних частин: власне «Повчання»[205], «Літопису» життя князя («Автобіографії») та листа («грамотицы») постійному політичному суперникові Мономаха – князеві Олегу Святославичу. Усі складові частини «Повчання» пов’язує єдине ідейне спрямування.
«Повчання» є автобіографічним твором із помітними політологічними аспектами. Зокрема, Мономах обґрунтовує ідеал християнського властителя – князя, який гармонійно поєднує в собі державного мужа, охоронця своєї землі й адепта християнської віри.
Князь Володимир Мономах
У контексті християнських настанов Мономах акцентує увагу на потребі дотримання клятв, домовленостей:
Про Володимира Мономаха див.:
Текст «Повчання» Володимира Мономаха в перекладі сучасною українською мовою див.: Літопис руський / переклав Леонід Махновець. С. 454–464.
