М. Історія України-Руси. Т. І. С. 145.
33
Див.: Пиоро И. Крымская Готия. Очерки этнической истории Крыма в позднеримский период и раннее средневековье. К., 1990.
34
Про пошуки Данпрастадіра і різні версії щодо його локалізації див.: Відейко М. Україна: від антів до Русі. К., 2009. С. 53–54.
35
Waitz G. Über das Leben und die Lehre des Ulfila. Bruchstücke eines ungedruckten Werkes aus dem Ende des 4. Jahrhunderts. Hannover, 1840. P. 77.
36
Про гунів див.: Менхен-Хельфен О. История и культура гуннов / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2014; Приходнюк О. Гуни та протоболгари в Європі. К., 1999; Томпсон Э. А. Гунны. Грозные воины степей / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2008.
37
Така версія, зокрема, була викладена в історичному романі Івана Білика «Меч Арея», який вперше був виданий у Києві в 1972 р. і який фактично тоді потрапив під заборону. У книзі була післямова, де автор намагався представити свої аргументи наукового характеру, що мали підтвердити його бачення історичних подій. Однак «Меч Арея» варто розглядати не стільки твір, що спирається на наукові факти, а як культурний артефакт, що виник в умовах післясталінської «відлиги» й дисидентського руху.
38
Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников. Византийский временник. 1961. Т. ХХ. С. 75–89.
39
Етнонім авари має різні тлумачення. У тюркських мовах воно може означати бунтівники або руйнівники. Див. Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 131.
40
Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші. Сестра моя, Софія… К., 2016. С. 68–69.
41
Лавренюк В. Авари (обри). Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. Тернопіль, 2004. Т. 1. С. 19.
42
Tzsykiewicy L. A. Słowianie i Awarowie. Wrocław, 2009.
43
Літопис руський. К., 1989. С. 7.
44
Labuda G. Pierwsye państwo słowiańskie. Państwo Samona. Wodyisław Sląski, 2009.
45
Цит. за: Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары. URL: http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24.htm
46
Про аварів та їхню історію див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. М., 2011. С. 639–662; История Венгрии. М., 1971. Т. 1. С. 75–80.
47
Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар є дискутивне. Наприклад, поширеною є версія про іранське походження цього народу. Проте відомо, що в «історичний період» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, відповідно, є підстави віднести їх до тюркських народів. Схоже, що булгари асимілювали різні племена, серед інших індоєвропейські. Однак унаслідок булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.
48
Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші. Сестра моя, Софія… К., 2016. С. 66.
49
