спитав недовірливо, і його очі блиснули. – Він пристойний; але ж бо він чорнявий!
– Він справді чорнявий, чи в тім що дивного?
Він спаленів і ніби погрузився в оглядання цього лиця.
– Я шукав фамілійних черт, – оправдувався півголосом. – Мені здавалося, що він, як ваш брат, мусив би бути русявий. – Опісля запер нетерпеливим рухом альбом і, оглянувшись ще раз по кімнаті, кинувши оком на всі дрібні образки і фотографії на стіні, ухопив за капелюх.
– Не хочу вам забирати більше часу, – сказав, – тим більше, що мусите також іти в місто. Дощ устає. Я вернуся сейчас і заступлю вас при матері.
Попрощався й вийшов.
Я слідила за ним очима так довго, доки не зник з виду.
«Що я люблю, люблю вже навіки!» – повторював раз по раз якийсь голос у мені. І я була в тім переконана. Він останеться своїй любові вірний…
Але яка вона буде? Яка царівна?
Певно, німкеня. Але ні! Він казав раз, що йому слов'янські жінки ліпше подобаються…
Послідній тиждень його побуту минав страшно скоро. Він став якийсь нервовий, неспокійний. Майже щодня говорив об своїм від'їзді, або: «Тепер маю перед собою ще п'ять днів», опісля знов: «Тепер лиш три», а врешті сказав: «Маю ще лиш завтра».
День перед тим «завтра» сиділи ми обоє в городі, недалеко веранди, і він помагав мені вибирати і завивати насіння з різних цвітів. Був мовчазливий, а я старалася його розвеселити, хоч і сама не була в надто яснім настрої.
– Коли будете мати щось із ваших праць друкованого, то пришлете мені це самі, правда? – обізвавсь урешті.
– Пришлю.
– А коли заручитесь, то напишете мені це також самі, добре?
Я не бачила його лиця при тих словах, а що жартував звичайно в спокійнім тоні, так я взяла ці слова за жарт і відповіла так само спокійно:
– Добре.
Він помовчав, а через хвилину сказав:
– Тоді пришлю вам прегарну велику мушлю[77], котрої шум буде вам пригадувати море.
– І вас.
– Мене не потребує вам пригадувати, коли будете вже судженою, – сказав півголосом.
– Однак я хочу.
– Коли б я знав, що вона пригадувала би вам мене тоді, то розбив би її поперед усього.
Я розсміялася тихим сміхом.
– То значить, що я би її в такім випадку не дістала. Ну, нехай буде й так, але тоді забуду про вас цілком, цілком.
– Забудьте! – сказав з якоюсь гордою, однак заразом і гіркою веселістю. – Я не пригадаюся вам, певно, нічим. Від матері не довідаєтесь про мене нічого, бо я попросив би її не згадувати вам про мене. Зі знайомими не переписуюся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я ані політик, ані літерат. Взагалі я не тішуся ніякою славою, і залежало мені завсіди на тім дуже мало, щоби здобути собі ім'я і розголос. Я старався лиш про те, щоби бути щирим дорадником і помічником тим, що зверталися з довір'ям до мене, і бути характерним
Мушля – черепашка.
