червоний, а другий зелений, – мовила Енн. – Цур, я в червоному! Ну, їдьте ж швидше!
Щойно фургони під’їхали ближче, діти майнули їм назустріч. Це були сучасні, «стандартні», як сказав Джуліан, автопричепи, гарно зроблені й комфортні.
– Вони майже сягають землі! – сказала Енн. – А колеса утоплені в корпус. Мені подобається червоний, цур я в червоному.
Кожний фургон мав маленький димохід, довгасті вузькі вікна по боках і маленькі віконця попереду над місцем візника. Позаду – широкі двері й двоє приступців. У розчинених вікнах тріпотіли гарні фіранки.
– Червоні фіранки у зеленому фургоні й зелені – у червоному, – сказала Енн. – Я хочу всередину!
Але двері були замкнуті. Довелося потерпіти, й Енн побігла разом з іншими по дорозі за фургонами, вигукуючи:
– Мамо! Вже приїхали! Фургони приїхали!
Мама вибігла сходами, аби й собі подивитися. Двері відімкнули, й діти увійшли всередину. З обох фургонів лунали радісні вигуки:
– Ліжка уздовж однієї стіни… ми тут спатимемо? Шикарно!
– Маленька рукомийниця! Тут можна вмиватися!
– Тут є ще справжня плитка! Але я за те, щоб готувати на багатті. А скільки тут на гачках блискучих пателень, філіжанок, блюдок!
– Справжній будинок на колесах! І просторо, і гарно. Мамо, еге ж, чудово все розплановано? Ти не шкодуєш, що не їдеш з нами?
– Дівчата! Бачите, звідки надходить вода? З баку на даху. У ньому збирається дощова вода. А ось прилад для підігріву води. Правда ж, супер?
Протягом кількох годин діти лазили по фургонах, з’ясовуючи всі таємниці. Обладнання справді було чудове, скрізь бездоганно чисто і просторо. Нетерпляча Джорджа вже хотіла рушати. Негайно запрягти Доббі і – гай-гай…
– Постривай, дурнятко, – зупинив її Джуліан. – Потрібний ще один кінь, а він буде тільки завтра.
Невеликого чорного возового коня звали Троттер. Він належав молочареві, який часто його позичав. Кінь був маленький і чутливий, і діти добре його знали й любили. У школі були уроки верхової їзди, й діти вміли доглядати й хорошити коней, тож із Доббі й Троттером проблем не передбачалось.
Мати була у захваті від фургончиків і трохи шкодувала, що не поїде з дітьми.
– Якби не тато, я б радо вирушила з вами, Енн. Не лякайся, люба… Я ж не їду.
– Нам підфартило із цими чудовими фургонами, – сказав Джуліан. – Мамо, нам, либонь, треба сьогодні спакуватися? Тоді завтра можна було б вирушати. З фургонами все гаразд.
– Власне, вам не треба пакуватися, – відповіла мати. – Закиньте необхідні речі в шафи і шухляди: одяг, книжки й кілька ігор – бавитися у дощову погоду.
– Та який там одяг, хіба що якусь піжаму на ніч, – заперечила Джорджа. Якби можна було, вона день при дні ходила б лише у светрі й штанях.
– Слід узяти кілька светрів, ще по парі штанів кожному, якщо промокнете, дощовики, купальники, рушники, ще по парі взуття, нічні піжами, кілька футболок або блузок, – сказала мати. Усі застогнали.
