з урахуванням масштабу. Але є і велика відмінність, про що буде далі.
В оцінці Роксолани і її місця в історії українські автори розділилися, як це й має бути, на два протилежні табори. Одні – О. Назарук, М. Лазорський, Л. Забашта, деякі поети робили з неї стовідсоткову, полум’яну патріотку (іноді з присмаком валленродизму), яка тільки й думала про український народ, православну віру та ненавиділа турків. Інші ж – такі як Ю. Винничук із його містифікаційними «Записками Роксоляни» в газеті «Поступ» за 1991 рік, а потім і цілою пародійно-порнографічною книжечкою «Житіє гаремноє» (1996), а також П. Романюк в «Галицькому меморандумі» (1999) та ін. – нещадно паплюжать Роксолану, звинувачують у національній зраді, називають «Леді Макбет», намагаючись велику султаншу, яку поважали і якої боялися, показати як одну з нещасних «наташ», котрі наповнюють борделі Близького Сходу і Європи, навіть її уславленого імені не шкодують, залюбки прозиваючи повій «роксолянами». Невдалий і термін «роксоланство», про який пише П. Загребельний.[28] Його ж уживає В. Базів.[29] Він нагадує питання з особистої облікової картки недавніх часів «Были ли вы на оккупированной территории?». Кинули напризволяще, не захистили ті, кому було слід, а потім ще й робили винним. Курйозно звучать звинувачення, що вона не допомогла славетному Байді. Але ж, коли його «чіпляли на гак», Роксолани вже давно не було серед живих.
Одне можна сказати: хулителі у своєму нібито «іконоборстві» неоригінальні. Ще Є. Маланюк 1926 року в гніві казав про неї:
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти – попівна Роксолана,
Байстрюча мати яничар![30]
Але, як не дивно, цей бруд до неї не пристає. І для цього є причина.
Сьогоднішню популярність Роксолани в Україні й таке розмаїття думок про неї можна вважати цілком природними – почала прокидатися національна свідомість, йдеться про «нашу».
Викликає інтерес те, що до образу Роксолани й у наш час продовжують звертатися також зарубіжні автори, не тільки історики, а й письменники. Така живучість образу в літературі (зі знаком плюс чи мінус) не може бути випадковою. Якби йшлося про якусь палацово-дипломатичну інтригу, то вистачило б однієї книжки в глянцевій обкладинці, щоб задовольнити жагу цікавості читачів такого роду творів. Джерела про Роксолану скупі, вичерпані, та автори все вдивляються і вдивляються в її образ. Подивімося на бібліографію недавніх творів про Роксолану або тих, де вона фігурує як важливий персонаж: антиісторичний роман «Султанша» написала французька вчена-літературознавець Катрін Клеман (1981), фінський письменник Міка Валтарі написав роман «Мікаель ель-Хакім» (Хельсінкі, 1979), французький переклад «Слуга Пророка» (1987), югославський вчений Р. Самарджич – великий історичний твір «Сулейман і Роксолана» (Белград, 1987), румунський тандем М. Бурада і В. Корбул – роман «Роксолана і Сулейман» (Париж, 1987), англійський автор Колін Фалконер – «Гарем» (Лондон, 1992), французький
Загребельний, Павло. Роксоланство // Думки нарозхрист. – Київ, 1998. – С. 88—108.
Базів, Василь. Чи станеться нове пришестя Роксолани? // Шлях з рабства. Кн.1. – Львів, 1999. – С. 236–238.
Маланюк, Євген. Невичерпальність. – Київ, 1997. – С. 87.
