Фабриціо із фортеці й смерті Ранунціо Ернесто IV, вигадливо влаштованої «народним трибуном» Ферранте Палла, наш герой був «реабілітований» наступником князя і отримав високий сан пармського архієпископа. Але Клелія була ним втрачена, її змусили вийти заміж за маркіза Крешенці, і єдиним сенсом життя для Фабриціо стає повернення втраченого щастя. Але на заваді стала обітниця, яку Клелія в критичну хвилину дала Мадонні – ніколи більше не бачити коханого. Вихід був нею знайдений, як зауважує Стендаль, цілком італійський – її побачення з Фабриціо відбувалося лише в темряві. Та приходить кінець і цьому потаємному щастю в темряві: Клелія помирає, а «глибока любов і глибока віра утримали Фабриціо від самогубства; він сподівався зустрітися з Клелією в кращому світі, але усвідомлював, що заради цього немало треба спокутувати». Він постригається в ченці в пармській чартозі – домініканському монастирі з особливо суворим уставом (тут ченці давали обітницю мовчання), де помирає через рік.
Цей монастир був винесений автором у заголовок роману (в оригіналі він так і називається – «La chartreuse de Parme»), де набрав узагальнюючого символічного змісту. Це саме той образ-символ, який полюбили романтики, – широкий, багатозначний і непрояснений у своїй глибині, здатний ввібрати різнорідний зміст – і загальний характер епохи, забарвленої в чорні тони, і долю головного героя та її в сутності трагічний фінал, і темне тло загальної картини, що пробивається крізь італійську барвистість та життєлюбство. Все це присутнє в даному образі-символі як імплщгйна змістова глибина.
Роман «Пармський монастир» поділив загальну долю творчості Стендаля у сучасників, тобто він теж не мав у них успіху. Але його запримітив і дав захопливу оцінку Бальзак у відомому «Листі до Бейля». Та на час створення цього роману Стендаль вже втратив надію на широке визнання і вирішив, за його висловом, «працювати для XX століття». Він пророкував собі, що читати його почнуть під кінець XIX століття, а відомим письменником він стане в 1935 році. Цікаво, що це пророцтво збулося з рідкісною точністю: справді, його «відкрили» в останній третині XIX століття, а всесвітньо відомим письменником, класиком французької і світової літератури він став уже в XX столітті. Настає час його глибокого й інтенсивного впливу на літературу. Як засвідчує Н. Саррот, «його стиль, сухуватий, ясний, абсолютно природний, ніби імпровізуючий, вільний від будь-якої красивості й манірності, оголений до крайності, прозорий до невловимості, що неухильно веде до самої суті твору, став у той час (в середині XX століття – Д. Н.) еталоном сучасного письма».
Чи не найпопулярншшм його твором, однаковою мірою як у «елітарного», так і «звичайного» читача, став роман «Пармський монастир», який, за словами Марселя Пруста, «зачаровує своєю красою».
Дмитро НАЛИВАЙКО
Вступне слово автора[1]
Цю повість було написано взимку 1830 року,[2] за триста льє
Сюжетну схему роману «Пармський монастир» запозичено з неаполітанської хроніки XVI ст. про пригоди Олександра Фарнезе, з 1534 р. папи римського Павла III (про нього згадується в розд. 6-му та 13-му першої частини роману). З цією хронікою Стендаль ознайомився 1834 р. Згодом на її основі було написано нарис, згадуючи який, у серпні 1838 р. Стендаль у своєму щоденнику занотував. «Зробити з цього роман». А в вересні того ж таки року створив епізоди битви при Ватерлоо (част. 1, розд. 3-й). Роман було закінчено 26 грудня 1838 р. і опубліковано в скороченому вигляді в квітні 1839 р. З серпня того ж року й до самої смерті Стендаль редагує й доробляє роман, остаточну редакцію якого було опубліковано 1846 р.
