і намагалася зменшити їх, що змушувало її зустрічатися з магнатами, які погодились обійняти громадські посади, а також з іншими впливовими, хоч і не родовитими, особами. Тим часом у родині дель Донго сталася неабияка подія. Маркіз знайшов нареченого для своєї юної сестри Джіни, чоловіка дуже багатого й знатного. Але жених пудрив волосся, і тому Джіна завжди зустрічала його вибухом реготу, а незабаром вона вчинила шаленство – одружилася з графом П'єтранерою. Був він, треба визнати, чоловік статечний і вродливий з лиця, але зубожілого дворянського роду і, на довершення нещастя, палкий прихильник нових ідей. П'єтранера був молодшим лейтенантом італійського легіону,[37] що збільшувало маркізову досаду.
Минуло два роки, сповнені щастя й шалених веселощів. Паризька Директорія,[38] намагаючись показати себе вже досить міцною владою, почала виявляти смертельну ненависть до всіх, хто не був пересічною особою. Генерали-нездари, поставлені нею на чолі італійської армії, програвали битву за битвою на тих самих веронських рівнинах, які два роки тому були свідками чудес, здійснених під Арколе і Лонато.[39] Австрійці підійшли до Мілана. Лейтенант Робер, уже призначений командиром батальйону і поранений у битві під Кассано, востаннє гостював у своєї приятельки маркізи дель Донго. Прощання було сумне. Разом з Робером поїхав і граф П'єтранера, який супроводжував французів у їхньому відступі до Нові.[40] Молодій графині брат відмовився виплатити половину батьківської спадщини, і вона поїхала за армією звичайним возом.
Настала та доба реакції й повернення до давніх поглядів, яку міланці називають «і tredici mesi» («тринадцять місяців»), оскільки, на їхнє щастя, цей рецидив мракобісся справді тривав лише тринадцять місяців – до битви під Маренго.[41] Все старе луб'я, всі понурі святенники позводили голови, захопили стерно влади й заходились орудувати суспільством. Незабаром ці добромисні люди, що зберегли вірність давньому режимові, пустили чутку, ніби Наполеона повісили в Єгипті мамелюки,[42] адже він давно заслуговував шибениці.
Серед дворян, які досі відсиджувались по своїх замках і після повернення прагнули крові, особливо скаженів маркіз дель Донго. А завдяки своїм вкрай реакційним поглядам маркіз швидко став на чолі партії. Члени цієї партії, люди пристойні, коли не мали чого боятися, але нині все ще охоплені страхом, зуміли обплутати австрійського генерала. Генерал, людина загалом не злостива, піддавшись на їхні умовляння, вирішив, що суворість – найуміліша політика, і звелів заарештувати сто п'ятдесят патріотів, а то були на той час найкращі люди Італії.
Незабаром їх вивезли в бухти Каттаро,[43] кинули в підземні печери, і вогкість, а головне голод, швидко й бездоганно винесли вирок цим «лайдакам».
Маркіз дель Донго дістав високу посаду. А оскільки до численних його чудових рис долучалася й огидна скнарість, то він прилюдно вихвалявся, що не послав жодного
