лакеїв, нотаря і домашнього лікаря та дратівливість, викликана початком старості, зробили з нього зовсім таки нікчему. А проте під австрійським врядуванням неможливо було утриматися на важливій посаді, не маючи особливих талантів, необхідних за такої повільної і складної, але суворо продуманої системи правління цієї старої імперії. Помилки маркіза дель Донго обурювали його підлеглих, а іноді навіть гальмували весь перебіг справ. Промови цього запеклого монархіста дратували населення, яке бажано було приспати й тримати в безпечній байдужості. Якось маркіз довідався, що його величність задовольнив його прохання про відставку і звільнив з посади, але водночас дав йому пост помічника головного мажордома Ломбардсько-венеціанського королівства.[61] Маркіз був обурений, вважав себе жертвою кричущої несправедливості і навіть надрукував у газеті «Лист до друга», дарма що люто ненавидів свободу друку. Нарешті він написав імператорові, що всі його міністри запроданці, бо всі вони якобінці.[62] Потім він із сумом повернувся до свого замку Гріанта. Тут його чекала втішна новина. Після повалення Наполеона деякі могутні в Мілані особи влаштували вбивство на вулиці графа Пріни,[63] колишнього міністра італійського короля і людини вельми поважної. Граф П'єтранера, важачи головою, намагався врятувати міністра, якого юрба била парасольками, до того ж мордування тривало п'ять годин. Графа Пріну міг врятувати один міланський священик, сповідник маркіза дель Донго, відчинивши ґратчасті двері церкви Сан-Джованні, коли волокли нещасного міністра і навіть ненадовго залишили біля церкви, кинувши його в риштак. Проте священик глумливо відмовився відчинити браму, і за це маркіз через півроку радо виклопотав для нього велике підвищення.
Маркіз ненавидів графа П'єтранеру: не мавши навіть п'ятдесяти ліврів ренти, його зять почував себе щасливим та ще вперто зберігав вірність тому, чому поклонявся усе життя, і зухвало обстоював дух безсторонньої справедливості, що в маркізових очах було мерзенним якобінством. Служити австрійцям граф відмовився. Ця відмова дістала належну оцінку, і через кілька місяців по смерті Пріни ті, хто оплатив його вбивство, домоглися ув'язнення генерала П'єтранери. У відповідь графиня, його дружина, взяла подорожну й зажадала поштових коней, збираючись скакати до Відня і розповісти всю правду імператорові. Вбивці графа Пріни злякалися, один із них, кузен пані П'єтранери, опівночі, за годину до її від'їзду у Відень, приніс наказ про звільнення її чоловіка. Другого дня австрійський генерал викликав до себе графа П'єтранеру, дуже ласкаво прийняв його і запевнив, що невдовзі питання про пенсію йому, відставному офіцерові, розв'яжеться в найвигідніший спосіб. Хоробрий генерал Бубна,[64] людина розумна і щира, був вражений убивством Пріни та графовим ув'язненням.
По тій бурі, відверненій непохитністю вдачі, подружжя перебивалось пенсією, якої їм не довелося довго чекати завдяки сприянню генерала Бубни.
На
