покірна слугаПрочитавши цю записку, Лімеркаті поїхав до одного зі своїх маєтків. Кохання його спалахнуло з новою силою, він шаленів, нахвалявся пустити собі кулю в лоб, а це річ нечувана в тих краях, де вірять у пекло. Прибувши до села, він одразу написав графині, пропонуючи їй руку, серце і двісті тисяч ренти. Листа вона повернула нерозпечатаним, пославши його з грумом графа H***. Цілі три роки провів Лімеркаті в селі; кожні два місяці він приїздив до Мілана, але не мав одваги залишитись там і набридав приятелям патяканням про своє палке кохання до графині і її колишню прихильність до нього. Попервах він завжди додавав, що з графом H*** вона занапастить себе, що такий зв'язок її безчестить.
Насправді графа H*** графиня нітрохи не кохала і заявила йому про це, як тільки цілком переконалася в розпачі Лімеркаті. Граф, людина світська, просив графиню не розголошувати гіркої правди, яку вона йому повідомила.
– Будьте великодушні, – додав він, – приймайте мене, виявляючи всі зовнішні знаки уваги, якими вщедряють щасливих коханців, і, може, мені тоді пощастить зберегти належне місце в світському товаристві.
Після такої геройської заяви графиня відмовилась користуватися екіпажем і ложею графа H ***. Проте за п'ятнадцять років вона призвичаїлася жити на широку ногу, і нині їй доводилось розв'язувати вельми важку, точніше – нерозв'язну проблему: жити в Мілані на пенсію в півтори тисячі франків. Із палацу вона перебралася в дві кімнатки на п'ятому поверсі, розрахувала всю челядь і навіть покоївку, замінивши її старою прибиральницею. Ця жертва була, власне, не така вже й геройська та важка, як нам здається: в Мілані з бідності не сміються, а, отже, вона не лякає, як найгірше лихо. В цій шляхетній бідності Джіна прожила кілька місяців. Лімеркаті і навіть граф H ***, теж претендент на її руку, постійно бомбардували графиню листами. Та ось маркіз дель Донго, скнара, яких мало, подумав, що його недруги, бачачи сестрине убозтво, можуть позловтішатися. Як? Уроженка дель Донго змушена животіти на пенсію, яку призначає генераловим удовам віденський двір, що виявив таку несправедливість до нього!
Він написав Джіні, що в замку Гріанта її чекають палати й утримання, гідні її як його сестри. Думку про новий спосіб життя графиня сприйняла з захватом, душа в неї була мінлива. В цьому статечному замку, що велично височів серед столітніх каштанів, посаджених ще в добу герцогів Сфорца, Джіна не гостювала вже двадцять років. «Там мене чекає спокій, – казала вона собі. – А хіба в моєму віці це не можна назвати щастям? (Джіні пішов тридцять другий рік, і вона гадала, що їй пора на відпочинок.) На березі чарівного озера, де я народилася, я віднайду нарешті щасливе, мирне життя».
Не знаю, чи помилилась вона, але, безперечно, ця палка душа, яка легко відмахнулася від двох величезних маєтків, принесла щастя до замку Гріанта. Обидві її небоги нетямилися з радості. «Ти мені вернула чудові дні молодості, – приказувала маркіза, цілуючи її. – А перед твоїм приїздом мені було сто років!» Разом з Фабріціо
