знака. А в цей самий час Фабріціо, звелівши доповісти про себе, входив до покою графині П'єтранера.
– Я іду, – заявив він. – Хочу пристати до імператора, адже він також і король Італії, і він так прихильно ставився до твого чоловіка! Я вирушаю через Швейцарію. Цієї ночі мій приятель Вазі, торговець барометрами з Менаджо, дав мені свій паспорт. Дай мені кілька наполеондорів,[72] я маю тільки два золотих, але якщо доведеться, я піду пішки.
Графиня заплакала з радощів і туги.
– Отче небесний! Як тобі спала така божевільна думка? – вигукнула вона, стискаючи руки Фабріціо.
Вона встала з ліжка і добула з одежної шафи старанно прихований гаманець, розшитий бісером – усе її добро.
– На, – сказала вона Фабріціо. – Але Богом святим благаю – бережи себе. На кого ти залишиш безталанну матір і мене, якщо тебе вб'ють? А сподіватися на перемогу Наполеона годі: ці панове зуміють його з світу зігнати. Хіба ти не чув тиждень тому в Мілані розповіді про те, як його двадцять три рази пробували вбити? Замахи були так добре підготовлені, що вцілів він лише дивом. А тоді ж він був усемогутній. Тобі добре відомо, що наші вороги сплять і бачать його мертвим. Після його вигнання Франція геть занепала.
З глибоким хвилюванням говорила графиня про долю, що чекає Наполеона.
– Дозволяючи тобі їхати до нього, я жертвую найдорожчою для мене істотою на світі, – промовила вона.
Очі Фабріціо зволожилися, і він заплакав, обіймаючи графиню, але воля його ні на мить не схитнулася. Він із запалом розтлумачив своїй дорогій приятельці, які мотиви схилили його до такої постанови; ми дозволимо собі вважати їх вельми потішними.
– Учора ввечері за сім хвилин перед шостою ми, як ти пам'ятаєш, прогулювалися платановою алеєю на березі озера, під Каза Соммаріва, і простували в південному напрямку. Саме в цей час я помітив здалеку того човна, що плив з боку Комо і ніс нам велику новину. Я дивився на човна, зовсім не думаючи про імператора, я лише заздрив долі тих, хто має змогу подорожувати, і раптом глибоке хвилювання пройняло мене. Човен пристав до берега, агент батька щось прошептав йому, батько раптом пополотнів, відвів нас убік і переказав нам моторошну новину. Я одвернувся і почав дивитись на озеро лише для того, щоб приховати сльози радості, які бризнули з моїх очей. І тут високо-високо вгорі, по праву руку, я вгледів орла, Наполеонового птаха. Орел велично летів у бік Швейцарії, а отже – Парижа. І я одразу сказав собі: «Я теж перетну Швейцарію з прудкістю орла, пристану до цього великого мужа і запропоную йому, що в моїй змозі, – підтримку моєї кволої руки. Він хотів повернути нам вітчизну, він любив мого дядька!» Перш ніж орел зник, у мене раптом висохли сльози, – ось доказ, що ця думка послана мені згори: тільки-но я ухвалив цю постанову, як одразу побачив, яким чином можна її здійснити. І одразу весь смуток, що, як тобі відомо, отруював мені життя, де й подівся, ніби розвіяний Божественним подихом. Великий образ постав перед моїм зором:
