Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Пармський монастир - Стендаль (Мари-Анри Бейль) страница 24
Не минуло й години після розлуки Фабріціо з його рятівницею, як линув дощ та такий рясний, що свіжоспечений гусар ледве витягував з болота ноги в чоботиськах, явно не на його міру. Зустрівши селянина верхи на сухоребрій конячині, він купив у хазяїна цю шкапу, домовляючись на мигах, бо пам'ятав пораду тюремниці говорити якнайменше через чужоземну вимову.
Того дня армія, здобувши перемогу під Ліньї,[80] марширувала на Брюссель, це було напередодні битви під Ватерлоо,[81] їдучи під безперервною зливою, близько полудня Фабріціо почув гуркіт гармат. На радощах він одразу забув про довгі й тоскні хвилини розпачу, пережиті в несправедливому ув'язненні. Їхав він, поки смеркло, і, навчений гірким досвідом, вирішив заночувати в селянській хатинці, що стояла обіч дороги. Господар побивався, запевняв, що в нього все позабирали. Фабріціо дав йому екю, і в господі зразу знайшовся овес. «Юнь у мене нікудишній, – думав Фабріціо, – але якийсь писар ще зазіхне на нього». І він уклався спати в стайні, поряд з жолобом. Назавтра, за годину до світання, Фабріціо вже їхав шляхом і, лагідно поплескуючи шкапу, зумів пустити її трюхом. Близько п'ятої[82] він почув канонаду: починалась битва під Ватерлоо.
Розділ третій
Незабаром Фабріціо трапились маркітантки,[83] і велика вдячність, яку він відчував до тюремниці з містечка Б., спонукала його звернутись до них. Він запитав однієї, де йому шукати четвертий гусарський полк, в якому він служить.
– А ти б ліпше не поспішав, лебедику! – відповіла маркітантка, зворушена блідістю й гарними очима Фабріціо. – Бій сьогодні буде запеклий, а подивитись на твою ручку: де вже тобі шаблею рубати! Якби ти мав рушницю, ще сяк-так, бабахкав би з неї нарівні з усіма.
Ця порада не сподобалась Фабріціо, він ударив коня, але хоч як поганяв його, так і не випередив маркітантського воза. Вряди-годи гармати ніби ревіли ближче, і тоді рев заважав розмові. Не тямлячи себе від захвату, Фабріціо знов заговорив з маркітанткою. З кожним її словом він радів усе більше. І жінка ця здавалась йому такою доброю, що він, зрештою, розповів їй геть усе, приховавши лише своє справжнє ім'я і втечу з в'язниці. Маркітантка була здивована й нічого не тямила в тому, що їй набалакав цей гарненький солдатик.
– Ага, ясно! – вигукнула вона з переможним виглядом. – Ти – панич і, мабуть, закохався в дружину якогось капітана четвертого гусарського полку. Твоя любка справила тобі мундир, ти його надів і тепер їдеш навздогін за нею. І ось хрест святий: таж ти зроду не був солдатом! А оскільки ти хоробрий, а твій полк пішов в огонь, ти не хочеш пасти задніх і собі рвешся в бій.
Фабріціо погоджувався з усім – тільки так можна було почути розумну пораду. «Звичаї у цих французів мені зовсім не відомі, – міркував він, – і якщо хтось не візьметься мною керувати, я, чого доброго, знову попаду в тюрму та ще й позбудуся коня».
– Насамперед,
80
81
82
83