Бери праворуч. Твій шостий єгерський[86] стоїть там.
– Ну, хлопче, доведеться розлучитися, – сказала маркітантка нашому героєві. – Мені, їй-богу, шкода тебе. Сподобався ти мені, хай тобі грець! Нічогісінько ти не знаєш, кожен тебе пошиє в дурні, бігме! Їдьмо краще зі мною до шостого єгерського.
– Я й сам розумію, що не знаю нічогісінько, – відповів Фабріціо, – але я хочу битися і пощу он туди, де білий димок.
– Та ти поглянь, як твій кінь стриже вухами! Тільки-но туди над'їдеш, тобі його не втримати, – хоч який він захльостаний, подасться галопом і бозна-куди тебе занесе. Хочеш послухати доброї ради? Ось як зроби: тільки-но під'їдеш до цепу, спішся, підбери з землі рушницю і ладунку, ставай у лаву й роби все так, як солдати. Але ж, Боже милосердний! Ти, мабуть, і набою не вмієш скушувати!
Зачеплений за живе, Фабріціо мусив признатися своїй новій подрузі, що вона вгадала.
– Бідолаха! Заб'ють тебе одразу, істинний Бог! Заб'ють. Чи довго до лиха! Ні, тобі неодмінно треба їхати зі мною! – владно заявила маркітантка.
– Але я хочу битися!
– А ти й будеш битися! Ще й як! Шостий єгерський – бравий полк, а роботи сьогодні всім вистачить.
– А скоро ми розшукаємо ваш полк?
– Найбільше десь за чверть години.
«Ця добра жінка відрекомендує мене, – міркував Фабріціо, – мене через мою недосвідченість не приймуть за шпигуна, і я зможу взяти участь у битві».
Раптом гуркіт канонади посилився, постріли почастішали. – Ніби чотки перебирають, – сказав собі Фабріціо.
– Ось уже й рушничні залпи чути, – сказала маркітантка, поганяючи коня, підбадьореного звуками бою.
Жінка звернула праворуч і рушила путівцем через луки; болото тут було до колін, віз мало не загруз. Фабріціо підпихав колеса. Кінь його двічі упав. Незабаром під ногами стало сухіше, але дорога перейшла на стежку, що плуталася в траві. Не встиг Фабріціо проїхати нею кроків з п'ятсот, як кінь його став мов укопаний: поперек стежки лежав труп, що злякав і коня, і верхівця.
Обличчя Фабріціо, звичайно бліде, позеленіло. Маркітантка глянула на мерця і буркнула собі під ніс: «Не з нашої дивізії». Потім, зиркнувши на нашого героя, пирхнула сміхом.
– Ха-ха-ха! Ну що, хлопче? Це тобі не цяцьки! – гукнула вона.
Фабріціо скам'янів із жаху. Найбільше його вразили босі брудні ноги, вже роззуті, та й сам труп роздягли, залишивши тільки подерті, обляпані кров'ю штани.
– Ближче, ближче! – сказала маркітантка. – Спішуйся, тобі треба звикати. Ти диви! – гукнула вона. – В голову влучило!
Так і є, куля влучила біля носа і вийшла через ліву скроню, огидно спотворивши обличчя. Вціліле око залишилося розплющене.
– Чого став? Злазь! – повторила жінка. – Підійди, привітайся, поручкайся! Може, він тобі відповість.
Фабріціо від огиди млоїло, проте він скочив з коня, підійшов до трупа, взяв його за руку
