великі луки, скраю яких тягся широкий рівчак, обсаджений буйними вербами. Фабріціо здалося, ніби місцина ця йому знайома. Якась піхотна частина почала перебиратись через рівчак, виходячи на луки за чверть льє від нашого героя. «Я трохи не заснув тут, – сказав собі він. – Ще чого доброго, опинюся в полоні!» І він прудко рушив уздовж рівчака. Незабаром, розпізнавши мундири, він заспокоївся: полк був французький, і нема чого боятися, що його відріжуть від своїх. Щоб наздогнати солдатів, Фабріціо узяв праворуч.
Окрім моральної муки на думку, що його так підступно було обібрано й зраджено, тепер все дужче давалася взнаки мука фізична: він умирав з голоду. Пройшовши, точніше, пробігши хвилин десять, він, на превелику радість, побачив, як полк, що теж ішов дуже швидко, зупиняється і ніби займає позицію. За кілька хвилин він уже був серед солдатів.
– Чи не продасте мені шматок хліба, товариші?
– Ти ба! Він думає, що ми пекарі!
Цей ущипливий дотеп і дружний регіт, викликаний жартом, зовсім спантеличили Фабріціо. Виходить, війна – зовсім не той благородний і одностайний порив сердець, закоханих у славу, як він уявляв, начитавшись закликів Наполеона? Він опустився, вірніше, впав у траву і геть сполотнів. Солдат, який говорив з ним, зупинився за десять кроків, щоб протерти бойок рушниці хустиною, а потім підійшов до Фабріціо й кинув йому окраєць хліба. Побачивши, що він не підняв його, солдат відламав шматочок і встромив йому в рот. Фабріціо розплющив очі й мовчки заходився жувати хліб. Від кволості він не міг здобутись на слово, а коли нарешті отямився і пошукав очима солдата, щоб заплатити йому, довкола вже нікого не було. Навіть ті, хто, здавалося, щойно стояли біля нього, були вже за сто кроків і йшли колоною. Фабріціо механічно підвівся й рушив слідом. Він увійшов до лісу і, ледве тягнучи з утоми ноги, шукав, де б йому лягти, аж раптом, на велику радість побачив добре знайомого воза, коня і нарешті саму маркітантку, яка зустрілась була йому вранці. Налякана його виглядом, вона підбігла до нього.
– Ти можеш ще трохи пройти, лебедику? – запитала вона. – Ти що, поранений? А де ж твій красень кінь?
З цими словами вона підвела його до воза, потім, узявши під руки, висадила його на васажок. Герой наш, розбитий втомою, вмостився на воза й заснув глибоким сном.[94]
Розділ четвертий
Ніщо не могло його збудити: ні рушничні постріли, що лунали біля самого воза, ні галоп коня, якого маркітантка щосили періщила батогом. Цілий день полк вірив у перемогу, а тепер, несподівано атакований цілою хмарою прусської кавалерії, відступав, точніше, тікав у бік Франції.
Полковник, гарний, чепурний молодий офіцер, що заступив убитого Макона, був зарубаний. Перебравши на себе командування, сивоголовий старий командир батальйону наказав полкові спинитися.
– Хай йому лихо! – сказав він солдатам. – За часів республіки втікали тільки тоді, коли вже не було іншої ради. Бороніть кожну п'ядь цієї землі, стійте на смерть! – вигукнув він і
1 Para V. P. у Е. 15.Х.38.
Скорочена
