не вмер ще доти, доки хлопці підростуть, то мала би щєстє, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жінка – що вона знає? – лише плакати! Я би то справив на дорогу ліпше від неї…
Тепер він закличе на хлопці. Вони прибігнуть до нього з видовбаним гарбузом.
– Мой-ня, а ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете? Ідіть трошки коло неї грайтеси, бо єї скушно.
Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думи:
– Хлопці здорові, рослі, аби лиш дочекатися! Менший то штудерний[12] такий, як старий. Узимі то допоминаєси чобіт, бо каже, що на печі єму недобре. Кілько сміху є з него, що якби вмер, та й би-м осиротіли…
Він буде глядіти на сонце, чи низько спустилося, і на ковіньки, чи досить їх назбирав. Потім закличе Оксану, аби йшла помагати йому зносити ковіньки і оббивати їх від глини. Вони знесуть їх в одну купу і зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви підойметься над ними, дід буде кашляти, Оксана буде прижмурювати очі, а хлопці будуть їсти хліб. У цей час буде сонце над заходом. З дооколичних сіл припливуть на ниви звуки дзвонів і будуть стелитися разом із росою по стернях, по дорогах заблеють вівці і загукають пастухи, по полю будуть орачі викидати плуги з борозен і ладитися додому. По долинах здойметься сива мряка, ворони будуть летіти до садів у село, і пси будуть тікати додому, бо вже не будуть могти ловити перепелиць по полю.
Дід Михайло буде хреститися, і збивати порох із сорочки, і дуже кашляти. Потім напакує повну верітку ковіньок, внуки йому поможуть її завдати на плечі і зійдуть на дорогу. Оксана буде нести свої сніпки колосся, а хлопці ховатимуть ті ковіньки, що впали з верітки, у пазуху. Заки дійдуть додому, то пазухи їм моцно повіддуваються, а черева їх стануть чорнісінькі від пороху.
В селі вони всі подибаються: і бідні вдови, і їх внуки, і діди, і молоді жінки, що їх чоловіки покинули, – всі з ковіньками і зі сніпками колосся. Вони вістують, що осінь приходить.
Вовчиця
Оце я вернув з похорону моєї приятельки з дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Небогато нас було, і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.
Як я почав ходити до школи, то вона у своїй наївності кликала мене до своєї бідної хати і просила перечитати її звиток з бляшаної труби, аби вона знала, що там є. Крім «Кнігініцьких» латинкою, я не міг нічого більше второпати. Аж геть пізніше, як я був в гімназії, той звиток показався шляхоцьким дипломом для родини Кнігініцьких.
До її убогої хати всі богачі, всі попи, всі жиди посилали на нічліг всіх бідних і заблуканих.
Зниділим і брудним шляхтичам вона казала:
– Не блукайте по світі, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила їх, хто ми є, і тому я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую,
Штудерний – хитрий, кмітливий.
