в пазуху і вночі прибивала цвяшками назад до стіни, щоби жаден зять не бив доньки.
По війні всі порозходилися, лиш лишився внук від німця, бо батько його поїхав до свого краю, а його мама лежить тут на могилі.
Німчика я не раз бачу, як завертає чужі вівці, і тоді іду до його хати і бачу через вікно, як мирно під матір’ю божою примістилися царі, революціонери і поети.
Воєнні шкоди
Сивий комісар в’їздив у село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.
«Цим мужикам, – думав він, – і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть, як свині, та заливаються румункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати…»
Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби скритися.
– Відки Польща тільки тих підпанків набрала! Возимо, та й возимо, та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.
Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.
– Але, годований, як пацюк, всі богачі повтікають в хащу, аби не йти на форшпан.
Стара Варвара сказала «славайсу» і шептала:
– Це якесь старе дупло, не буде ландувати ночами з поліцайом та хапати молодиці за підтичку…
Отець парох, як лошак, побіг до хати, аби комісар його не запримітив.
– Моя пані, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте ліпший обід.
– Вже ті ляшки мають добрий апетит…
Учитель низько поклонився комісарові і сказав «падам до нуг», бо не боявся, щоби пан комісар загостив до нього.
Коло громадської канцелярії війт з байратом[13] очікували комісара. Війт каже:
– Люди добрі, я цему не вітримаю, стара від хати відгонить, а діти голюкають, як на пса. Нема спокою ні вдень ні вночі. Давай їм їсти, давай горівки; ходи з ними по селі за бунтівниками; шукай гверів, шукай листів з Відні, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. Взимі двері не запираютьси так, що стара замерзає на печі. Пошукайте собі другого війта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От, видите, вже їде; бодай єго шлях трафив!
– Війте, а де люди? Я ж розказував вам, щоби всі зійшлися коло канцелярії.
– Я через десятників розказав людім приходити, може, ще посходєтьси.
– Мужик все дурний: як платити, то він хапає книжку з-під сволока, ховає в пазуху та днями вичікує, аби податок заплатити; а як гроші брати, то мужик на печі. Їй, чорт вас бери, менше буду роботи мати, а пенсія одна.
– Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо…
– Не перечу вам, ґаздо, що за Австрії так було, але в нас буде інакше.
– Дай боже…
– Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен. Називаєтеся?
– Міхайло Вахнюк.
– Кілько
Війт – голова волосної управи. Байрат – сільський виборний, радний.
