сну часом погіршує психічне здоров’я та викликає епілептичні судоми (це підтверджують, зокрема, мої пацієнти з біполярним розладом та епілепсією). Схоже, ми поки навіть не зовсім розуміємо, як пов’язана мозкова активність під час здорового сну й мозкова активність здорових пацієнтів.
Коли ще не було штучного освітлення, люди користувалися природним світлом повного Місяця, що дозволяло гуляти вночі. Місячне товариство промисловців та інтелектуалів Англії XVIII століття назвали не на честь об’єкта наукової зацікавленості – його членам просто було зручніше зустрічатися вечорами під час повні. Але де Місяць – там і зловісні тіні. «Божевільних тривожать і повня, і світанок, – писав французький психіатр Жан-Етьєн Ескіроль у ХІХ столітті. – Чи не дають вони світло в домах, що лякає одних, тішить інших і збуджує всіх?»
Джоан Фредерік привезла швидка. «Ажитований делірій» – було написано на її картці медичного сортування. Анамнез записали зі слів сусідки: застудилася кілька днів тому, почувалася недобре, пішла в аптеку по ліки. Ліки не допомогли: сил меншало, почав боліти живіт, пекла шкіра. Сеча була ніби гаряча, важка й болісно виходила. Раніше в неї траплялися інфекції сечовивідних шляхів, але зараз усе було інакше: тривога ніби захопила її цілком, ширилася всім тілом і заходила в кінцівки. Ноги тремтіли, руки стали безсилі й слабка лихоманка не припинялася. Дівчина записалася до терапевта, але так і не дійшла: сусідка викликала швидку, коли Джоан почала бачити на стінах велетенських ящірок. Дорогою до лікарні в кареті швидкої її судомило, а в палаті інтенсивної терапії я побачив дівчину вже на заспокійливих.
У «ажитованого делірію» є сотні причин: передозування наркотиків, синдром відміни, інфекції, інсульти, внутрішньочерепна кровотеча, травми голови, психіатричні розлади й навіть нестача певних вітамінів. Але всі аналізи крові були в нормі. КТ мозку також нічого не показала. Поки дівчина спала в палаті, сусідка розказала про неї трохи більше. Джоан вела спокійне життя, мало з ким товаришувала й була замкненою. Її вже колись забирали з «нервовим зривом»: у медичній справі записали, що в дівчини трапився нетривалий епізод усеохопної паніки й тривожності, усе нормалізувалося після кількаденного відпочинку. Працювала вона секретаркою, сиділа в підвалі міськради й любила свою роботу, бо могла не виходити на сонце. «Вона зразу печеться, – сказала сусідка, – бачили б ви її влітку, завжди в пухирях ходить». Джоан була вся в рудих плямках. Найбільше їх мала на обличчі та руках – ніби розсипала на мокру шкіру кавові гранули.
Я тоді був молодим фахівцем, і для мене, як і для решти персоналу, діагноз Джоан залишався таємницею. На обході старший лікар уважно вислухав, як вона сюди потрапила, і почав гортати записи з її попередньої госпіталізації. Роздивився шкіру, глянув нормальні результати аналізів і, переможно звівши очі, сказав: «Треба перевірити порфірини».
Порфірини – важливі
