навчання…
– Ма, та нормально я вчуся.
Іван ще не розумів, чого від нього хочуть, але передчуття підказувало, що це йому не сподобається. Хай там що, але через навчання мама так би не поводилась. Тим паче, що це не випускний клас.
– Ненормально. Ти думаєш про майбутнє? Ким ти будеш?
Іван здивовано переводив погляд з мами на тата: це жарт? Прекрасно ж знають, що буде футболістом. Це вирішено давно й назавжди. Чи вони думають, що це несерйозно?
– Мам, ти ж знаєш…
– Так, знаю. І я навіть не проти, але мене це не влаштовує?
– Як то?
Іван зовсім уже нічого не розумів: мама не проти і водночас проти?
– Можеш робити кар’єру футболіста, але я хочу, щоб ти отримав диплом про вищу освіту на твій вибір.
– Що?
– Це моя умова. Ти отримаєш професію – інакше про моє схвалення й підтримку можеш забути. І підтягнеш навчання в школі на нормальний для тебе рівень. Чи ти думаєш, що дівчатам подобаються обмежені спортсмени?
Іван почервонів до самих коренів волосся. Чомусь йому почало здаватися, що вся ця розмова – жарт. Але мамин тон не залишав сумнівів: вона серйозна, як ніколи, і не злізе з нього, поки не отримає згоди.
– Я сподіваюсь, ти мене почув і зрозумів.
Іван кивнув і вилетів з-за столу. Чому мама завела розмову саме тепер? Може, якось дізналася, що йому подобається Настя, і так вирішила натиснути?
Іван вийшов у коридор і вже на сходах зрозумів, що забув м’яч, а Назар чекає внизу. Хлопець вернувся й почув, що батьки сперечаються.
– Але ж, Аню, ти прекрасно знаєш, що після Інституту фізкультури він отримає повноцінний диплом.
– Не сміши мене. І чому ти раптом став на його бік? Сам же завжди казав: «переказиться». Навіть у секцію записав, бо думав, що він там довго не витримає. А Іван витримав і навіть не думає переказитись.
– Аню…
– Що «Аню»? Добре, припустімо, що все склалось. Іван отримав диплом, став професійним футболістом і так далі. А тоді, не дай Боже, отримає травму – і кінець кар’єрі. І ким тоді буде з тим своїм дипломом? Учителем фізкультури? І за сумісництвом тренером? А якщо на той час одружиться і матиме дитину? Як буде їх утримувати?
– Аню, ну чому ти завжди впадаєш у крайнощі? Іван тільки в дев’ятому класі, ще може сто разів передумати, а ти вже розписала його життя в найгіршому варіанті.
– Бо я реалістка. Хай наш син буде найкращим у світі футболістом із фантастичним рахунком у банку. Я буду щасливою. Але доти я хочу, щоб він мав запасний варіант. Щоб у разі чого не опинився з порожніми руками й без перспектив. Володечку, ти ж знаєш, що я маю рацію. Іванко ще мені подякує…
Іван тихо вийшов. Його душила образа, і зовсім не хотілося нікого бачити, навіть Назара. Хлопець зійшов униз і сказав другові, що погано почувається, а тоді, дочекавшись, поки той зникне з поля зору, рушив у парк.
Уже дорогою Іван згадав, що сьогодні неділя,
