та що з тобою? Таке враження, що ти провалив усе на світі. Навіть торта не спробував, а я для тебе готувала.
– А якби мене не взяли?
Мама округлила очі, і синові стало соромно: він має радіти, а натомість казиться з незрозумілої причини, та ще й мамі грубіянить.
– Я навіть не сумнівалась, що тобі все вдасться.
Івана кинуло в жар і почало щипати очі. Тепер він по-справжньому образив маму й навіть не міг пояснити, за що.
– Ма, вибач. Я перехвилювався. Занесу книжку, а тоді поїм тортика, добре?
– Іди вже.
Хлопець залетів у свою кімнату й почав перекидати речі на столі. Книжка мала бути десь тут, але Іван ніяк не міг її знайти і врешті, спершись руками об стіл, заплющив очі й почав дихати так, як учили на тренуванні.
Іван згадав, як ще кілька годин тому його розпирало від радості, передчуття успіху й віри в те, що його довгоочікувана мрія – на відстані простягнутої руки. Крок, пів кроку – і він міцно вхопить свого щасливого птаха. І він таки вхопив його. Юнак ні на секунду не сумнівався, що після співбесіди отримає перепустку в омріяне життя, повне перемог та міжнародної слави…
То чому зараз біля серця тремтить не радість, а щось невідоме й незрозуміле? Щось схоже на тривогу, неспокій, погане передчуття. Чому хочеться плакати замість того, щоб з усієї сили кричати від радості?
Іван розплющив очі й просто перед собою побачив потрібну книжку. Лев Толстой «Війна і мир». Чотири в одному. Іван усміхнувся від думки, що жодна хвороба не змусить Ілону прочитати більше тих кількох розділів, які задали на літо. Треба занести й узяти її на понт: він прочитав цілу, а їй слабо?
Двері відчинила Ілонина старша сестра, і Іван, мимоволі почервонівши, опустив очі. Ну так, у свої сімнадцять Анеля була справжньою красунею й завжди зачіпала Івана питаннями, на які він не знаходив відповіді. Здавалося, вона навмисне його дражнить.
– Я приніс книжку…
– Заходь.
Іван почув, як дівчина хмикнула і відступила трохи вбік, пропускаючи його. Хлопець протиснувся у двері, намагаючись не торкнутись Анелі, на що вона майже вголос засміялася.
– Такий великий, а такий встидливий.
Іван майже влетів в Ілонину кімнату й зосередився на тому, щоб добре зачинити двері.
– Анеля знов тебе дістає?
Юнак ледь не підстрибнув. Голос, який почув за спиною – хрипкий, уривчастий, схожий на гавкіт, – не міг належати Ілоні. Іван різко повернувся, але побачив саме Ілону – під ковдрою, із грубезним шарфом на шиї й прилиплим до чола волоссям.
– Ти. Приніс. Книжку. Мать таки заставить мене прочитати, як температура впаде. Давай сюда. Блін, ти знущаєшся?! Усі чотири в одній. Ванькіс, чого ти не як усі нормальні люди? Ангіну я переживу, а цю епопею ніяк.
Іван підійшов до ліжка і, поки Ілона крутила книжку в руках, уважно роздивлявся її. Здавалось, бачить дівчину вперше. Так, вони однокласники й зустрічалися майже щодня весь цей час, тому Іван звик і вже не помічав очевидного – потворного
