заплутавшись до решти. – Ти про кого питаєш?
– Я кажу, Чонкін, що до слідчого, тим паче до старшого за званням, треба звертатися на «ви». Ти мене зрозумів?
– Зрозумів, – сказав Чонкін, утім, не дуже впевнено.
– Ну, гаразд, – мовив лейтенант. – Облишмо це. Перейдімо до іншого. Скажи мені, як ти опинився в селі Красне?
– Як опинився?
– Еге ж.
– У селі Красне?
– Ну, так, так, – повторив лейтенант дещо роздратовано. – Як ти опинився в селі Красне?
– Ніби ти не знаєш.
– Чонкін! – лейтенант грюкнув по столу кулаком.
– А шо Чонкін, шо Чонкін? – став гніватися й підслідний. – Нібито сам не знаєш, як солдат опиняється де-небудь. Старшина послав.
– Який старшина?
– Ха, який! – Чонкін розвів руками і знову глипнув на грубку, на Сталіна, на дівчинку, ніби закликаючи їх у свідки безмежної тупості лейтенанта. Не знає, який ще може бути старшина.
– Ну, оцей-о, – мовив він. – Ну, як його… Ну, Пєсков же.
– Отже, старшина Пєсков? – перепитав лейтенант, записуючи. – Перевіримо. А може, не було ніякого старшини, га, Чонкін? – Філіпов хитро глянув на Чонкіна і підморгнув. – Може, ти сам утік? Може, ти так вирішив, хай, мовляв, Вітчизну захищають всілякі дурні, а я, розумник, я краще з бабою десь полежу. Може, так діло було?
– Нє, – похмуро відказав Чонкін. – Не так.
– А з якою ж тоді метою ти поселився у Бєляшової?
– У Бєляшової?
– Так, так, у Бєляшової. З якою метою ти у неї поселився?
– Так же ж з метою, щоб жити з Нюркою, – пояснив Чонкін правдиво.
Лейтенант підвівся і ногою відсунув стільця до стіни. Він не був вдоволений результатами допиту, який набував безглуздого напрямку. Лейтенант нервував. Він тільки-но вранці повернувся з області, де підполковник Лужин цілу ніч виймав з нього душу, в’їдливо випитуючи всі подробиці і деталі того випадку, коли оперативний загін під керівництвом Філіпова у повному складі був захоплений одним кепсько озброєним червоноармійцем.
– Жахлива історія, – сказав Лужин. – Ні, я цього зрозуміти не можу. Тут щось не те. Щось ти від мене приховуєш. Може, ти це зробив навмисне, га?
– Навіщо? – запитав Філіпов.
– Аби я знав навіщо, – зітхнув Лужин, – я б тебе розстріляв. Я цього не роблю тільки тому, що не хочу привертати до цієї справи уваги. Тому що з мене тоді також спитають. Отож іди поки що, але пам’ятай: я можу передумати.
– А як же бути з Чонкіним? – запитав лейтенант.
– З Чонкіним? – перепитав Лужин. – Як бути? Оформити як дезертира і – в трибунал. Справу не роздувати, нікого не втягувати. Але щоб я прізвища Чонкін ніколи більше не чув, ніде.
Філіпов повернувся в Долгов на світанку невиспаний і злий. Йому хотілося дійсно покінчити з цим Чонкіним якомога швидше, а для цього одержати від нього потрібні свідчення. Але Чонкін явно над ним знущався і корчив дурня.
– Ну,
