від грошей відмовлятися не збираюсь.
– Так-так, – закивав він радо, – ми всі, звичайно, трудимося не за гроші, але ми матеріалісти і цього не приховуємо.
Він обіцяв мені допомогти, як у них кажуть, матеріально. І взагалі багато разів повторював одну й ту ж фразу: «Ми допоможемо». А потім провів до дверей, довго тиснув руку.
– Йдіть, товаришу Запятаєв, працюйте. І пам’ятайте: такі товариші, як ви, нам потрібні.
Я вийшов на вулицю цілковито ошелешений. Ще годину тому, коли вони везли мене в машині, я готувався до чого завгодно – до тюрми, тортур, до смерті, а тут… Я йшов, я посміхався, мов дурень, а у вухах моїх все звучало: «Такі товариші нам потрібні». Ну, думаю, раз вам потрібні такі товариші…
Тут Запятаєв зігнувся в три погибелі, схопився за живіт і дрібно затрусився, наче в лихоманці. Чонкін злякався. Він думав, що з напарником щось сталося.
– Гей! Гей! Ти що? – кричав Чонкін, хапаючи його за плече. – Ти чого це, га?
– Ні, – трусився Запятаєв, повільно розгинаючись і рукавом витираючи сльози. Досі, як згадаю, не можу втриматися від сміху. Ні, ви уявляєте, – повторив він, тицяючи себе пальцем у груди, – їм потрібні такі товариші…
Він сміявся до гикавки, до судом, пробував продовжити розповідь, але знову давився сміхом, і корчився, і знову тицяв себе пальцем у груди, на всі лади повторюючи слова «такі товариші». Потім сяк-так отямився і продовжив розповідь.
Після того як він побував у Лужина, справа значно полегшилась. Йому вже не треба було вдаватися до таких жалюгідних хитрощів, як писання лівою рукою і в рукавиці. Тепер він відкрито складав цілі списки людей, котрі, на його думку, були ще на щось здатні, і зі списками не бігав до віддалених поштових скриньок, а сміливо йшов Куди Слід (щоправда, все ж із чорного ходу) і передавав написане з рук у руки. Поступово й на роботі справи його налагодилися. Він вступив у партію і став робити карколомну кар’єру. Варто було йому піднятися на чергову службову сходинку, як небавом і наступна не без його участі звільнялася. І натискувалися потаємні пружини, і відступали на задній план інші претенденти, і Запятаєв підносився все вище й вище.
Та чим більших висот він сягав, тим частіше стикався з несподіваною проблемою. Мова, якою він розмовляв, різко контрастувала з мовою нових господарів життя.
– Ви розумієте, – розмахував він руками. – Я ж дворянин. Я петербуржець. Мене бонна виховувала. Я не вмів розмовляти по-їхому… тьху… ось бачите, а тепер відучитися не можу. А тоді в мене просто язик не повертався. Ну, з манерами то було легше. Цілувати дамам ручки я відвик швидко. Не подавати пальто і першому вриватися в двері я більш-менш навчився. І коли мені хтось торочив про хороші манери, я вже цілком звично заперечував, що жінка в нашому суспільстві такий же рівноцінний товариш і її можна відпихати плечем, бо і їй дозволяється чинити те саме.
З мовою було гірше. Елементарні слова, як-от «дозвольте», «щиро дякую», «будьте ласкаві», викликали подив, на мене дивилися здивовано, і я сказав самому собі: так далі тривати не може. Ти, сказав я
