його за рукав.
– Опісля, – Чонкін вибрав мітлу, яка похватніша, взяв відро і подався в інший куток до водопровідного крана.
– Та послухайте ж! – побіг за ним Запятаєв. – Вам буде цікаво.
– Нíколи, – сказав Чонкін. – Працювати треба.
Набравши води, він поставив відро на підлогу, намочив у ньому мітлу і заходився махати нею вздовж стін.
– Ну, як хочете.
Запятаєв образився, сховав олівець і також пішов по мітлу та відро.
Деякий час працювали мовчки. Чонкін махав мітлою і боязко, але не без цікавості позирав на Запятаєва. Як людина з конкретним баченням він спробував уявити собі озброєне до зубів воїнство і маленького Запятаєва, який розмахує своїм огризком.
– Це ж треба! – засміявся Чонкін. – Олівцем, каже, дивізію. Оце сказав!
– Якби ви послухали, – мовив Запятаєв ображено, – ви погодилися б, що в цьому нічого неймовірного немає.
– Ну, гаразд, катай, розповідай, – великодушно погодився Чонкін. Він зрозумів, що хоча Запятаєв, може, й псих, але в даних умовах, очевидно, нешкідливий. Чонкін поставив мітлу перед собою, сперся підборіддям на ручку й наготувався слухати.
Тепер Запятаєв комизився, кажучи, що Чонкін відбив йому бажання. Та все ж, очевидно, дуже вже хотілося йому повідати комусь свою історію. Він чекав «вишки» і боявся, що ніхто ніколи не дізнається про його героїчну діяльність.
– Ну, то слухайте, – мовив він урочисто. – Ось у двох словах мій початок. Виходець з петербурзької дворянської, не дуже знатної, але заможної сім’ї. Дім з лакеями, боннами, власним автомобілем ще перед минулою війною. Я – гімназист, юнкер, підпоручик в армії Врангеля. Коли всі втекли, я лишився, аби продовжувати боротьбу з радянською владою, яку тоді ненавидів навіть більше, ніж зараз. Перебрався до Москви, вигадав собі пролетарське минуле, вештався в різних колах, шукав собі подібних – безуспішно. Траплялася, щоправда, різна шантрапа, але це було зовсім не те, що я шукав. Одні писали мудровані віршики, інші потягували гашиш, ще інші захоплювалися повальним гріхом і спіритизмом. Декотрі відбивали на гектографі жалюгідні прокламації і з парою іржавих пістолетів готували військовий переворот. Ну і, звичайно, рано чи пізно всі потрапляли куди? На Лу-бян-ку. І поети, і спірити, й ті, що з револьверами. Я вчасно зрозумів: від таких треба подалі. Ні, я не здався, я хотів продовжувати боротьбу. Але з ким і як? Приглядаюсь, бачу: совєти з кожним роком все міцніють і міцніють. Реальної опозиції нема, таємна діяльність неможлива. Загальна пильність, усі один на одного доносять, чека кожного наскрізь бачить. Усе жахливо. Для серйозної боротьби потрібна організація, потрібні однодумці, та де вони? Нікому не можна відкритися, ніхто нікому не вірить. Я довго думав над тим, що відбувається, скажу вам одверто, я почав впадати у відчай. Якщо ніяка боротьба неможлива, то для чого я тут зостався? Аби стати таким, як і всі, і слухняно їсти з того ж корита? І тут я зробив відкриття, котре без зайвої скромності можна назвати яким? Ге-ні-аль-ним! Так, – сказав Запятаєв
