style="font-size:15px;"> – Так він скоро й до нас добереться, – висловив припущення перший голос, втім, цілком незлостиво.
Чонкін, досадуючи, зліз донизу і сів посеред камери на табуретку. На ній, клюючи носом і соваючись, просидів до підйому.
3
Після сніданку увійшов до камери заспаний вертухай, тицьнув пальцем у Чонкіна.
– Ти! – і ще в когось: – І ти, на вихід!
– З речами? – заметушився той, другий, маленький миршавий чоловік без двох верхніх зубів.
– З кліщами, – без злості сказав вертухай. – Коли з речами, на прізвище викликають.
Він привів їх у нужник, доволі-таки грандіозне приміщення з двома дюжинами дірок у цементній підлозі.
– На прибирання даю сорок хвилин, – сказав вертухай. – Відра, мітли, ганчірки в кутку.
З цими словами він вийшов. Чонкін та його напарник лишилися стояти один проти одного, до роботи не хапались.
Від різкого запаху хлорки і застояної сечі свербіло в носі, сльозилися очі і злегка паморочилася голова.
Напарник Чонкіна, як уже сказано, був маленького зросту, може, навіть менший за Чонкіна, хоча й сам Чонкін, як, читач, напевне, пам’ятає, також не велетень. Але у напарника була струнка постава, розпрямлені плечі і випнуті вузькі груди. При маленькому зрості він мав крупну голову з випнутою вперед нижньою щелепою і уважними некліпними очима.
Коли напарник посміхнувся, це було так несподівано, що Чонкін аж здригнувся. Напарник, усміхаючись Чонкіну, неквапно засунув руку до кишені, здавалося, він витягне звідти пістолета, але витяг він тьмяний металевий портсигар, натис кнопку, кришка клацнула, у портсигарі лежали цигарки «Казбек».
– Прошу! – сказав напарник і простягнув портсигар Чонкіну.
Знітившись іще більше, Чонкін тицьнув рукою в портсигар, довго длубався в ньому своїми вузлуватими пальцями, нарешті витяг одну цигарку з-під резинки. Він довго її розглядав, як невеличке диво, – такі цигарки він і на волі бачив тільки здаля.
Запалили. Чонкін затис цигарку, як самокрутку, великим і вказівним пальцями, напарник тримав по-інтелігентськи поміж вказівним і середнім пальцями. Апетитно затягнувшись і пустивши дим рівними кільцями, напарник знову усміхнувся Чонкіну і промовив:
– Дозвольте відрекомендуватися: Запятаєв Ігор Максимович, латинський шпигун.
Чонкін поглянув на нього з цікавістю, але не сказав нічого.
– Не вірите? – посміхнувся шпигун. – А ось я вам відразу повірив. Тому що моя історія, цілком реальна, виглядає далеко фантастичніше від вашої. Так, так, не дивуйтеся. Ось ви, наприклад, скільки їх знищили?
– Їх? – перепитав Чонкін. – Кого це?
– Я маю на увазі більшовиків. Кого ж іще? – пояснив Запятаєв, дещо дратуючись.
– Більшовиків? – знову не зрозумів Чонкін.
– Слухайте, Чонкін, – спалахнув Запятаєв, – я ж вам не слідчий. Нащо ви переді
