style="font-size:15px;"> Він вийшов у передпокій і на аркуші, видраному з Оленчиного зошита, тримаючи ручку в кулаці, розбризкуючи чорнило, написав:
Я, прокурор Євпраксеїн П. Т., перебуваючи при здоровому глузді і тверезій (закреслено), зізнаюся у своїй співучасті і оголошую про свій вихід з. Я знаю, на що йду, але в мене більше немає сил, і мій вчинок продиктований моєю громадянською совістю і
На цьому він скінчив і, не поставивши ні крапки, ні часу, ні дати, розписався. І щедрим жестом простягнув папірця дружині:
– На, віднеси!
– Кому?
– Їм.
– Гаразд, – сказала вона покірно, – я віднесу. Ти роздягайся і відпочинь, а я однесу.
– Віднесеш? – він підхопився. – Посадити мене хочеш? – загримів, торжествуючи. – Дай сюди! – Він вирвав папірця з рук дружини й пошматував. – Я знаю, що ти така, що тільки й ждеш, як би позбутися. Ось до мене сьогодні приходила… проста російська жінка… навіть не розписана, а готова заради нього… А ти-и!.. Під розстріл мене хочеш? Сволота! Не діждеш. Я сам…
І тут повторилося те, що траплялося не раз. Він зірвав зі стіни дубельтівку й закричав:
– Виходь!
– Пашо, – сказала вона сумно, наперед знаючи, що її слова не подіють. – Ти хоча б дітей посоромився.
Колись діти кидалися до батька, хапали його за ноги і кричали «таточку». Тепер вони сиділи в своїй кімнаті і злякано стежили за подіями крізь відчинені двері.
– Виходь! – квапив прокурор.
– Зажди, я хоч чоботи надіну.
– Авжеж, ще чоботи бруднити. І так славна будеш.
Босу, покірну, в самому халаті, надітому на голе тіло, він вивів її до нужника. Було зимно, але світло, місяць уповні виринув з-за хмар і байдуже освітлював місце майбутньої страти.
– Іменем Російської Радянської Федеративної… – урочисто виголосив прокурор, зводячи рушницю.
Раніше, коли траплялося таке, вибігали сусіди. Тепер же не було нікого. Лиш одне вікно розчинилося, і жіночий голос запитав:
– Що там таке?
А інший, також жіночий, відповів:
– Прокурор знову Азалію на розстріл вивів.
Вікно одразу зачинили. Прокурор мимоволі озирнувся на сторонні звуки, а коли повернувся знову, Азалії поблизу нужника вже не було. Тут і місяць закотився, стало зовсім темно.
– Азо! – гукнув прокурор у темряву. – Виходь! Не перешкоджай виконанню вироку.
Азалія не відгукувалась. Павло Трохимович обігнув нужника, зазирнув в обидві його половини, втелющився в купу, накладену перед входом, вилаявся і з рушницею напереваги пішов додому. Але вдома двері виявилися замкненими зсередини. Прокурор гамселив у двері кулаками й ногами, кричав: «Азо! Відчини! Іменем закону! Я більше не буду!» – та, не діждавшись ніякої відповіді, ліг спати на постілку біля дверей.
Вранці він, як завше, повзав перед дружиною на колінах, хапав її за ноги, благав простити і обіцяв викинути рушницю на смітник або продати.
Затим,
