вірю, – з цими словами Борис Євгенович залишив свій кабінет. Звістка про те, що він іде додому, блискавично облетіла редакцію. Сам Борис Євгенович цього не помітив, але, коли він ішов коридором, усі двері редакції одчинилися і співробітники проводжали його довгими ошелешеними поглядами.
Опинившись на вулиці, Борис Євгенович пройшов декілька кроків у невідомому для себе напрямку і враз зупинився. І став розгублено вертіти головою. Він добре знав лише дві адреси: в райком і в друкарню, а ось дорогу до власного дому забув. «Де ж я живу?» – болісно пригадував він і навіть обхопив руками свою невелику голову та наморщив лоба, але зримих результатів такі зусилля не дали.
У пам’яті, вщерть забитій казенними словосполученнями, тьмяно поставали дерев’яний місток через якусь канаву, відрізок якогось тину, блакитна лавка, і це все. Запрацювався до краю, пояснив Єрмолкін свій стан собі самому і вирішив запитати дорогу в когось із перехожих.
– Громадяночко, – звернувся він до першої стрічної жінки з двома корзинами, – ви не скажете, як мені пройти… – він не договорив і тупо витріщився на жінку.
– Куди? – запитала жінка.
– Одну хвилиночку, – заквапився Єрмолкін. Він дістав з кишені свого паспорта і став шукати в ньому адресу, за якою був прописаний і якої абсолютно не пам’ятав. – Та ось. – Він прочитав уголос назву вулиці, вказану у відповідній графі, і жінка, хоча й була здивована, охоче і з багатьма подробицями, навіть зайвими, пояснила, як іти і де куди повертати.
Єрмолкін пішов, як йому було вказано, і незабаром був би вдома, та дорогою, біля перехрестя двох вулиць, побачив людей, котрі, збившись у юрму, крутилися на невеличкому п’ятачку, пересуваючись, міняючись місцями і щось вигукуючи, наче шукали один одного. Це був так званий хитрий ринок, знайомий йому ще з часів юності. Єрмолкін здивувався. Він гадав, що ці хитрі ринки назавжди одійшли в минуле, у всякому разі, в своїй газеті він давно про них нічого не читав. На сторінках його газети життя малювалося цілковито іншим. Це було життя суспільства веселих і червонощоких людей, котрі тільки й думають про те, як зібрати небувалі врожаї, зварити більше сталі й чавуну, підкорити тайгу, і співають при цьому радісні пісні про своє казково щасливе життя.
Люди, яких побачив Єрмолкін зараз, надто вже одірвалися від зображуваної в газетах прекрасної дійсності. Вони не були червонощокими і не співали веселих пісень. Худі, скалічені, обдерті, з холодним і злодійським блиском в очах, вони торгували чим попало: тютюном, хлібом, кругами макухи, собаками, котами, старими споднями, іржавими цвяхами, курми, пшоняною кашею в дерев’яних мисках і всілякими дурницями. Щось схоже на цікавість ворухнулося в прокислій душі Єрмолкіна, він увійшов до кола цих людей, збурених жадобою наживи, і його завертіло у вирі.
Однорукий дядько в підперезаній мотузкою куфайці стояв над розв’язаним мішком з махоркою і на все горло вигукував:
– Тютюнець-кріпачок, посмалив – і на бочок!
– Самогон-первачок! –
