не хочеться далі писати, рука не піднімається і перо випадає з рук.
«Вказівки товариша Сталіна, – прочитав Єрмолкін, – для всього народу нашого стали мерином мудрості і глибокого осягнення об’єктивних законів розвитку». Єрмолкін нічого не втямив і знову прочитав. Знову не втямив. Слово «мерином» чимось йому не сподобалось. Він відкинув ложечку, взяв олівець і, поставивши на берегах газети спеціальні значки, що означали вставку, замінив це слово «тягловою одиницею кінського поголів’я». Прочитав усю фразу в новій редакції: «Вказівки товариша Сталіна для всіх радянських людей стали тягловою одиницею кінського поголів’я мудрості і глибокого осягнення об’єктивних законів розвитку суспільства». У новому вигляді фраза зрозумілішою не стала.
Відновив «мерином», ще раз прочитав і…
Катя прасувала на кухні чоловікові білу сорочку, коли почула нелюдський крик. Вбігши до кімнати, вона побачила чоловіка в неприродній позі. Повільно сповзаючи на підлогу, він смикав ногами, бився головою об спинку стільця і, вирячивши очі, репетував так, наче два десятки скорпіонів уп’ялися в нього з усіх боків.
– Борисе! – вигукнула Катя, кидаючись до чоловіка і термосячи його за плечі. – Що з тобою?
Борис волав, продовжуючи сповзати. Вона схопила його попід руки і тягла до себе, намагаючись втримати на стільці. При всій зовнішній миршавості він виявився дуже важким. Нарешті їй вдалося надати його тілу стану нестійкої рівноваги.
– Ти посидь, – сказала вона, притискуючи його плечі до спинки стільця, – я зараз.
Вона принесла кварту води. Борис Євгенович жадібно вхопив кварту і, цокаючи об неї зубами, розпліскуючи воду на груди, зробив кілька судомних ковтків і наче трохи заспокоївся: відкинув голову на спинку стільця, буцім готувався до того, що його голитимуть, відкрив рота й закотив очі.
– Борисе! – лагідно сказала Катя. – Скажи мені, що з тобою?
– Там, – не міняючи пози, Єрмолкін зігнутим пальцем вказав на газету, – там… Прочитай сама… те, що підкреслено.
– «Вказівки товариша Сталіна, – прочитала Катя, – для всіх радянських людей…»
Єрмолкін слухав, прикривши очі, наче від яскравого світла. Він напружено чекав цього злощасного слова, сподіваючись, що Катя прочитає його так, як воно мало звучати насправді.
– «…стали мерином мудрості і глибокого…»
– Досить! – Єрмолкін схопився і з невластивою для нього енергією заметався по кімнаті.
Вона стежила за ним розгублено.
– Ти ж сам просив…
– Я нічого не просив! – продовжуючи бігати, він заткнув пальцями вуха. – Я нічого не хочу навіть слухати.
Вона знову взяла газету, прочитала не лише підкреслені, але й кілька рядків до і після. Вона читала повільно, ворушачи губами. Він підбіг до неї і вирвав газету.
– Борисе! – вигукнула вона. – Я не
